Інтерв’ю з доктором філологічних наук, професором Інституту філології Національного університету імені Тараса Шевченка Кірою Олександрівною Шаховою

Кіру Олександрівну ШАХОВУ добре знають учителі всієї України. Автор шкільної програми, підручників, хрестоматій, монографій, сотень статей, вона є однією із тих небагатьох відомих викладачів і літературознавців, за якими звіряють напрямок своєї праці ті, хто теж навчають інших. Кіра Олександрівна – учитель учителів. І сьогодні вона з нами веде розмову про те, чим займалася багато років, – про романтизм. У наших читачів виникає дуже багато питань саме щодо цього напряму: чому і як він виник, як змінилися оцінки в його потрактуванні, що таке романтична іронія, у чому своєрідність романтичного героя тощо. На всі ваші питання, дорогі колеги, сьогодні відповідає Кіра Олександрівна Шахова. ЇЇ щире слово, бажання допомогти словесникам, а ще її підручник про добу романтизму у співавторстві з Д.С. Наливайком – усе це для вас, наші читачі!

Шановна Кіро Олександрівно, які шляхи привели Вас до романтизму? Зараз більш модним вважається займатися, наприклад, сучасною літературою. А що означає романтизм у Вашому житті?

Мені говорити про романтизм і легко, і важко. Справа в тому, що минуло вже кілька років, як ми з Д.С. Наливайком, якого всі знають, шанованим ученим, членом-кореспондентом, професором, доктором, лауреатом Шевченківської премії написали разом книжку про добу романтизму. Ця книжка була задумана і вийшла як підручник, і вона вже, на щастя, я вважаю, для нас, звичайно, видана вдруге. Друге видання відрізняється від першого тим, що в ньому не дуже багато, але все ж таки є ілюстрації. Я підготувала 170 ілюстрацій, видавництво вибрало значно менше, але воно якось повніше, коли не тільки читаємо про письменників, а ще й бачимо їхні обличчя чи якісь ілюстрації до їхніх творів.

Романтизм хвилював мене давно. Це якоюсь мірою галузь, у якій я працювала ще аспіранткою. Моя кандидатська дисертація була присвячена творчості найбільшого угорського поета-романтика Шандора Петефі. Цілком зрозуміло, що, займаючись творчістю цього поета, дуже широко вивчала весь європейський романтизм, з яким він був якнайтісніше пов’язаний і який мав на нього великий вплив. Шандор Петефі знав іноземні мови: німецьку, англійську, французька ‘ дуже добре знав англійських поетів-романтиків, рема Шеллі, яким захоплювався як мислителем і революціонером. Взагалі, треба сказати, що всі революційно налаштовані молоді романтики відчули вплив творчості Шеллі. У такий спосіб я вивчала романтизм, як я вже сказала, багатьох європейських країн. Пізніше мої заняття були пов’язані із зовсім іншими темами. Найбільший наголос я робила на вивченні літератури XX століття. Наша кафедра багато років розробляла саме цю тему, а я була її науковим керівником і у мене досить велика кількість робіт саме про XX століття. Але останнім часом, в останні роки я приділяла досить велику увагу літературі XIX століття. Вона сама по собі надзвичайно багата і цікава, і можливо, я не можу це стверджувати з повною переконливістю, можливо, це найбільший спалах художньої літератури взагалі. Що буде в XXI, XXII столітті з літературою, ми зараз пророкувати не можемо, але ми можемо абсолютно впевнено сказати, що вона вже поступилася місцем іншим формам і художності, й інформації і зовсім не відіграє тієї величезної всеохопної ролі, яку вона відігравала в XIX столітті. Є багато письменників у XX столітті, які хвилюють читачів, про яких говорять, сперечаються, але XX століття, знову-таки це моя особиста думка, не висунуло таких масштабних геніїв, які дало XIX століття, я не буду тут перераховувати імена. І не випадково, якщо письменників XVIII, XVII століть зараз масовий читач загалом не перечитує, то до творів письменників XIX століття все ж таки ті, хто читає (їх вже не так багато в наш час) – звертаються: і до романтиків, і до тих, кого ми називаємо реалістами. Вони звертаються до поезії символістів, яка дуже цікава. Принаймні мені здається, що XIX століття – це якась вершина в розвитку красного письменства. І в цьому сторіччі величезну роль відіграв романтизм.

Уроки, присвячені романтизму, вчителі, як правило, починають із визначення, що вміщене в літературознавчих словниках, у якому відзначається, що романтизм – це напрям, який активно розвивався у першій третині XIX століття. І у дітей створюється враження, що це цікавий, але надто короткий етап розвитку літератури. А як же воно було насправді? Куди подівся той «спалах» романтизму початку XIX століття? Зробіть, будь ласка, короткий екскурс в історію романтизму.

Ви знаєте, за усталеною думкою, романтизм – це щось таке, такий напрям у літературі, який виник у 90-х роках XVIII століття, успішно розвивався в перші десятиліття XIX- го, потім якось пішов зі сцени і замість нього вирішальну роль на цій сцені, роль героя, почав відігравати реалізм, пізніше натуралізм, потім з’явилися інші напрями, течії, стилі, бо XIX століття досить багате на них. Я додержуюсь іншої думки. В цьому я не дуже оригінальна, але така думка абсолютно логічно випливає із самої історії літератури.

Однак спочатку давайте розглянемо, як це було. Спочатку з’явилися, як твердить історія літератури, німецькі романтики, які мали вплив і надихали молодих англійських романтиків першого покоління, таких як Вордсворт, Колрідж, Сауті. Потім прийшло друге покоління англійських романтиків. Це були Байрон, Шеллі, Кітс і ще десь між ними Вальтер Скотт. У цей же час працювали французькі романтики: Шатобріан, Жермена де Сталь, Бенжамен Констан та інші. Але потім вважається, що романтизм, наприклад, в англійській літературі, припинив свій розвиток: померли чи загинули представники молодшого покоління романтиків – Байрон, Шеллі, Кітс, старший за них Вальтер Скотт теж на початку 30-х років пішов із життя. І на цьому начебто романтизм в Англії закінчується. Це ж можна сказати і про німецький романтизм. Бурхливий розвиток німецьких романтиків припадає на 1790-ті роки і на перше десятиліття ХІХ-го сторіччя. Творчість Гофмана – це вершина німецького романтизму. Далі творчість Гейне, якого довгий час намагалися зробити реалістом, хоча це надзвичайно важка процедура і невдячна, бо зробити з нього реаліста, мені здається, неможливо. Це блискучий, абсолютно класичний романтик.

А тепер подивимось, що було далі. Розвиваються, заявляють про себе, входять в море світової літератури нові національні літератури: такі як американська, пізніше або приблизно в той самий час – 30-і – 40-і роки – дуже яскраво розвиваються слов’янські літератури. Вони мали велику історію, але слов’янський романтизм припадає саме на ці роки. І далі ще деякі літератури Центральної і Східної Європи роблять свій внесок у розвиток романтизму. І навіть десь на початку 70-х років з’являються суто романтичні твори. Згадаймо хоча б болгарських романтиків, які діяли саме в цей час боротьби за національну незалежність.

Гюго як романтик заявив про себе в 30-х роках, коли він створює свій ультраромантичний театр і пише свій геніальний роман, бо його читають і досі, він грандіозний і цікавий, маю на увазі «Собор Паризької Богоматері». І далі все своє життя він лишається романтиком. А жив він, це прекрасно, що він так довго жив, аж до 80-х років. Значить, продовжується романтична традиція, хоча вона, може, не така помітна, вона не виходить бурхливо на поверхню, вона не така нова, але вона існує й живе. В Угорщині створює безліч романів найбільший угорський прозаїк-романтик Мор Йока, який жив так само довго, як Гюго, майже до кінця століття. А що було далі? Приклади можна наводити і з інших літератур. Далі з’являються неоромантики, які писали у 80-х – 90-х роках і імена яких відомі кожній освіченій людині. Це Стівенсон, Кіплінг, Конан Дойль і, звичайно, блискучий романіст трагічного забарвлення Конрад. У XX столітті, ми знаємо, романтична традиція не переривається. Вона продовжує існувати в іншому, трансформованому вигляді, в певній єдності з іншими напрямами і течіями, що діють у XX сторіччі. Ми знаємо про романтичний струмінь в українській або американській літературі.

Щодо американської літератури. Досить сильний романтичний струмінь в ній це не той романтизм, який був створений німцями в 90-х роках XVIII століття, але певні романтичні риси, певні прийоми, трансформований в новому дусі романтичний герой існують і надалі в американській літературі. Можна назвати й інші літератури з романтичним елементом, ну, хоча б російську. Хто не знає Олександра Гріна? Хіба це не романтик? А тепер давайте подумаємо ще трохи про романтиків США, яких я щойно згадала. Тут я хочу сказати дещо провокуюче на дискусію.

Я вважаю, що і Лондон, і Хемінгуей мають надзвичайно сильний присмак, чи назвемо це якось інакше, елемент, складову частину своєї творчості саме романтичний. Почнемо з того, який у них герой. У Хемінгуея це так званий «герой кодексу». Що таке риси «героя кодексу»? Це риси романтичного героя, складові характеру романтичної особистості: індивідуаліст, сильний, трагічний, в ньому є навіть байронічні риси. А у Лондона в його «Північних оповіданнях»? Хіба це не екзотика далекого північного краю, мужній характер, одинак, індивідуаліст, який бореться з труднощами, долає їх дуже драматично і таке інше? Значить, романтизм як дуже конкретне явище (не таке щось, що існує завжди і всюди, а воно існувало завжди і всюди, ми можемо знайти романтичні риси в будь-якому столітті), а саме як напрям літератури, чітко оформлений, з чіткими параметрами, дійсно виник у кінці XVIII століття. Так само, як і той реалізм, про який ми говоримо, класичний реалізм XIX століття – це певний дуже чітко окреслений період. Але він має коріння в минулому, і він має своє продовження в майбутньому, тобто не обривається кількома десятиліттями, коли він був модний, скажімо, чи дуже популярний. Хоча і далі він продовжує бути популярним, і я б сказала, що коли ми звертаємось до молодих читачів, з’ясовується, що всі вони читали Лондона, Хемінгуея. Більшість з них читала Стівенсона. Тобто романтичні твори, які такі близькі молодим, хвилюють і зараз. Це щодо хронології.

На кінець я знову-таки хочу підкреслити, що це моя особиста думка.

Що вплинуло на формування романтизму в західноєвропейських літературах? Раніше виникнення цього напряму пов’язували з Французькою революцією. А чи змінилася ця точка зору сьогодні?

Я думаю, що на формування романтизму як літературного напряму не може вплинути якась політична подія. Це абсолютно виключено. Література розвивається за своїми іманентно притаманними їй естетичними законами, і політичні, соціальні події вплинути на неї безпосередньо, покликати до життя той чи інший напрям просто не можуть.

Вони можуть вплинути на виникнення і розвиток певних ідей письменників, які творять в середині якогось напряму, але не більше того. Так що оця формула, яка колись користувалась дуже великою популярністю в радянському літературознавстві: романтизм був реакцією на Французьку революцію – не витримує критики. А от відмова від принципів естетики класицизму дуже важлива для формування нового напряму.

Раніше виділяли такі течії романтизму, як прогресивний, або активний, і пасивний, або консервативний. Ясно, що ця формула радянських часів застаріла. Позбавляючись ідеологічних забобонів, ми зараз переосмислюємо багато понять, і серед них – романтизм.

Звичайно, не витримує критики поділ романтизму на консервативний і прогресивний, революційний і реакційний, бо літературний напрям не можна змішувати з явищами, які до нього ніякого відношення не мають. Літературний напрям – це естетичний напрям, а революційність чи консерватизм пов’язані з політичними поглядами, світоглядом, з якоюсь соціально-політичною доктриною літераторів, а не з естетикою. Через те може бути романтизм, і може бути реалізм, натуралізм тощо, і не може бути оцих прикметників, які їх пов’язують з якимось політичним напрямом. Звичайно, може бути романтик Шатобріан, який був переконаним консерватором-монархистом, до того ж людиною дуже релігійною, тісно пов’язаною з католицизмом тощо, але це його переконання, це його світогляд, які можуть якоюсь мірою в його творах знайти відображення в характері висловлень героїв тощо, але романтиком він був зовсім з інших причин, не тому, що він був такою віруючою людиною. Або навпаки. Петефі за своїми переконаннями був республіканцем і революціонером, і в політичній своїй діяльності він закликав до революції. Але ми його маємо визначити саме як романтика з естетичної точки зору, бо є всі складові: і зв’язок з народною фольклорною традицією, і схильність до створення постаті такого сильного, яскравого, але самотнього героя, і глибокий ліризм, і чудові образи природи, і гострі контрасти і т.д.

Які риси притаманні романтизму як літературному напряму?

Заперечення будь-якої унормованості жорстких літературних канонів ведуть романтиків до широкого всеохопного переконання в тому, що людина – митець, людина взагалі – має бути вільною. Свобода є основою людського життя. Свобода від усього: від утиску політичного і соціального, від жорстокого й нерозумного виховання в родині чи школі, від залежності від якихось інших чинників, яких у суспільстві так багато. Свобода виявлення себе, свобода мислення, свобода в коханні і, звичайно ж, у творчості – це пропагували ще німецькі романтики і це проходить червоною ниткою через творчість усіх романтиків. Ну і, звичайно, це трагізм у погляді на суспільство і життя. Я ні в якому разі не хочу заперечувати, що суспільство, історія, соціально-політичні обставини не впливають на літературу. Ні, вони обов’язково на неї впливають. Але не в тому плані, що вони створюють якісь характерні ознаки напряму. Вони впливають на світоглядні позиції автора і на те, як ці світоглядні позиції втілюються в його задумах, у його творах. Так от романтики, як усі поети і письменники, скільки їх було на світі, завжди стоять в опозиції до того, що відбувається. Вони невдоволені навколишнім світом. Вони його критикують і прагнуть кращого. У романтиків дуже важливо те, що вони створюють ідеал, прагнуть цього ідеалу і загалом вірять у можливість його здійснення.

Але на те, що їх оточує, вони дивляться досить песимістично. І це відбивається в тому, що їх герой – протестант, він стоїть у особливо гострому конфлікті з ницим, сірим, байдужим філістерським, чи як ми його назвемо, оточенням, і тут ще дуже важливо, коли до цього причетна ще й особиста ситуація поета, його суспільна позиція, взагалі становище в суспільстві, що якоюсь мірою впливає на оце ставлення митця до дійсності, яке є часто-густо позицією протесту.

Що ви можете сказати про національну своєрідність романтизму в різних країнах?

Ще одна складова романтизму – його звернення до народної традиції пов’язане з тим, що не було консервативного чи прогресивного романтизму, але були романтизми національно забарвлені. Спираючись на національну традицію, романтики творили свою, нову. У їхніх творах відбивалися етнічні, національні риси, національна історія, національний характер (якщо такий існує, що досить сумнівно), національні звичаї, природа країни, в якій поет живе, час, коли цей романтизм виникає. І через те, скажімо, німецький романтизм, який виникає в кінці XVIII століття в країні, якої не було, бо було безліч маленьких держав на німецькій землі, в країні, яка здавалася досить безперспективною, де феодалізм не був абсолютно підірваний, в якому інтелігентні люди задихалися, не вірили в якесь своє світле майбутнє, цей німецький романтизм, безумовно, шукав ідеал у далекому минулому, чи в майбутньому, чи в фантазії, чи в релігії. Бо в сучасності він його побачити не міг. А американський романтизм, який виник пізніше, який постав на землі, що будувалася, створювалася? Це була держава, сповнена оптимізму, життєвих сил, надзвичайної кількості пассіонарних людей, які творили історію. Все попереду! Життя чудове! Можна досягти всього, чого завгодно. Кожний, хто народився на цій землі, якщо він працює, може стати президентом. Цей оптимізм народу не міг не позначитись на загальному настрої, який ми відчуваємо в національному американському романтизмі. Значить, якісь особливості історії, характеру нації, її сучасного стану і її перспектив на майбутнє – все це мало значення для того, щоб були певні відмінності не стільки естетичного, скільки тематичного і ідейного плану.

І через те ми можемо говорити про український романтизм, російський романтизм, іспанський, італійський і так далі. Тобто національні романтизми, я ще раз підкреслюю, мають відмінності, але це не стільки відмінності в плані художньому, бо там принципи лишаються незмінними для всіх романтиків, але в плані тематичному, в плані зацікавлення певними сторонами життя, які саме для цього народу особливо важливі. Подумайте, чи може африканський митець, реаліст, скажімо, який малює дійсність, чи може він намалювати отаку зиму, як та, що лежить за нашими вікнами, дерева в білому мереживі і таке інше. І навпаки. Чи буде чимось рідкісним або парадоксальним, якщо художники із Скандинавії виявляться найкращими пейзажистами саме зимових пейзажів? І не дивно, що саме такий нідерландський художник, як Брейгель, створив, як вважається, найкращий зимовий пейзаж, який називається «Повернення мисливців». Це зрозуміло. Звичайно, можна сказати: а якщо африканський художник – романтик, чи не може він це намалювати? Ні, не може, бо і романтик, навіть у своїх найсміливіших фантазіях, виходить з того, що він якоюсь мірою знає, бачив, чи може собі уявити. Звичайно, європейські романтики писали про далекий Схід, але це було щось абсолютно казкове, що нічого спільного з реальним Сходом не мало. Деякі з них подорожували, як Байрон, тоді воно виявлялось більш переконливим. Значить, національний романтизм укорінений у національній дійсності і через те в певних його рисах, в певних суто тематичних планах, в забарвленні характерів це виявляється.

Як романтизм співвідноситься з іншими напрямами – класицизмом, реалізмом, модернізмом?

Я завжди тверджу, що нема напрямів, які відокремлені від попередніх і наступних якимось китайським муром. Цього не може бути. Хоча б тому, що письменники різних напрямів: романтики і реалісти, реалісти і натуралісти, натуралісти і символісти, письменники зламу минулого століття модерністи і постмодерністи – дуже часто живуть в той самий час. Гюго жив тоді, коли розквітав усюди реалізм. Але це не значить, що нема напрямів, чи ми не можемо їх виокремити саме за естетичними ознаками. Можемо. Але все одно вони народжуються в надрах попереднього якогось напряму, заперечуючи, критикуючи його, іноді проголошуючи його абсолютну тотальну смерть і таке інше. Щодо романтизму, то він, безумовно, був бунтом проти класицизму. Це зрозуміло, тому що для романтиків, які прагнули повної свободи самовисловлення, самоствердження і всього іншого, жорстокі канонічні рамки, які встановлювала поетика класицизму, були нестерпні. Він здавався застарілим, архаїчним. Вони бунтували проти нього. Але класицизм, як відомо, існував у кінці XVII, XVIII столітті, у таку блискучу і дуже важливу для людства добу, як та, що називається культурно-історичною добою Просвітництва. Так само в цю добу існувало рококо, частково ще бароко тощо. Ідеї Просвітництва не були чужі романтикам. Вони виступали проти канонів класицизму, але принаймні деякі з них продовжували вірити в ідеї Просвітництва.

Ну а з реалізмом шляхи романтизму перехрещуються надзвичайно щільно. Я вже давно обстоюю цю думку, і, мені здається, зараз вона вже загальноприйнята. Я не хочу сказати, що я перша висунула цю ідею. Мені не здається, що я була в цьому плані своєрідним новатором, але, напевне, багато людей одночасно дійшли висновку: так званий класичний реалізм першої половини XIX століття має в собі дуже багато романтичних рис. Бальзак, Діккенс, ранній Стендаль – абсолютно романтичний у своєму першому романі – і далі можна назвати дуже багато імен. Вони мають романтичні риси, і це абсолютно зрозуміло. По-перше, вони самі називали себе романтиками. Вони не знали, що вони реалісти. Вони могли б про це дізнатися у 1850-х роках, але далеко не всі дожили до цих 1850-х. Діккенс міг дізнатися, що він реаліст, а Бальзак помер у 1850-му, а Стендаль ще раніше. Вони вважали себе романтиками, але писали вони у зовсім іншій, новій, естетичній манері, у руслі нового естетичного напрямку. Однак вони вживали ті форми, ті принципи, які були загальноприйняті, розповсюджені, які жили у творчості романтиків. Вони змальовували дійсність, намагалися змалювати її у її власних формах, але й одночасно у них часто за регістром панували форсовані підвищені емоції, перебільшення, дуже яскраво окреслені, романтичні по суті своїй характери. Ми знайдемо їх і у Бальзака, і у Діккенса, і у інших. Я не буду все перераховувати. Хто зацікавлений – побачить. Побачить романтичні епітети у Бальзака або контрасти Діккенса. Вони просто впадають у око і т.п. Тобто класичний реалізм тісно пов’язаний з романтизмом. Більш того, письменники, які творили в цей час, дуже часто сполучали у своїй творчості і романтизм, і реалізм як етапи цієї творчості. Згадаймо дуже романтичну юність Шевченка і молоді його роки. Не можна сказати, що він абсолютно і завжди чистий романтик. Є у нього твори, які дуже близькі до реалізму або просто реалістичні.

А ось Пушкін, який в юнацькі роки, підлітком, починав із захоплення поезією рококо, досить грайливою і еротичною. Потім він був чистим романтиком з усіма елементами: і казка, і фантазія, й іронія, і все, що завгодно. Потім був реалістичний роман, як його вважають, «Євген Онєгін», був романтичний роман «Дубровський» і був більш-менш реалістичний історичний роман (хоча в ньому теж не бракує романтичних елементів, наприклад, Швабрін – це типовий романтичний лиходій), маю на увазі «Капітанську дочку», а головний герой дуже схожий на позитивних героїв Вальтера Скотта. Це переплетіння свідчить про те, що романтизм мав вплив на реалізм і в ньому в свою чергу народжувались реалістичні тенденції у творчості письменників – очевидних романтиків, як Гюго, Жорж Санд, Дюма.

Що стосується модернізму, то це досить складне питання, я його торкатися не буду. Скажу лише, що модерністи, як і романтики, теж знаходяться в опозиції до суспільства. Але цим не обмежуються їх зв’язки. А у постмодернізмі романтичні риси теж ще й як зустрічаються. Але постмодернізм черпає з усіх напрямів, течій, стилів – це його принцип – принцип використання усього, що було до нього, досить вільно і, я б сказала, без будь-якого пієтету. Візьмемо хоча б таких постмодерністів, як У.Еко з його знаменитим, найбільш відомим романом «Ім’я троянди». Або такого популярного зараз дійсно чудового письменника, як Павіч. У Павіча ми теж знайдемо безліч елементів романтичної естетики, хоча загалом це типовий постмодерніст.

Романтичний герой – виняткова особистість. Яка вона? Чим розрізняються між собою романтичні герої різних письменників-романтиків?

Романтичний герой – це особистість. Це дуже важливо. Причому особистість, яка бунтує, хоч не обов’язково як активний борець. Це може бути і внутрішній супротив, внутрішній опір. Герой стоїть у ситуації ворожій, ситуації супротивника, ситуації контрасту, протидії суспільству, яке його оточує. Це його типова риса. Він завжди не сприймає нице, сіре, байдуже, ліниве, кар’єрне. Усі негативні риси, які ми можемо перерахувати, не сприймаються романтиком, і він виступає проти них. Романтик мріє про гарне, про прекрасне, створює собі якийсь чудовий ідеал, але в житті він його не бачить і не може втілити. Тому дуже часто, далеко не завжди, але дуже часто романтики тікають від дійсності, і головна сфера їх втечі – це творчість. У творчості (чи то буде творчість музиканта, чи то буде творчість живописця, маляра, чи творчість письменника, поета) це спосіб самовтілення, висловлення своїх думок, почуттів, свого відчуття світу, своєї віри. Тут він дійсно вільний. Скутий умовностями, скутий законами, тиранією суспільства, у реальному житті він себе втілити найчастіше не може. Але у творчості він суверенний господар. Він – Бог. Він може творити, і тут його ніхто не може обмежити. Через те дуже важливою для класичних романтиків, я підкреслюю – класичних, тобто тих, які писали на початку XIX століття, надзвичайно важливою є постать митця. Причому не обов’язково це визнаний митець. Це може бути студент, який вважає себе поетом і пише вірші, поринає в чудову поезію, і для нього вона становить якийсь засіб самовтілення і втечі від негативного в житті. Це найяскравіше ми бачимо у Гофмана, але і у багатьох інших романтиків. Звичайно, романтичні герої різних письменників відрізняються один від одного. Це випливає з усього того, що я сказала. Вони залежать від того, в якій країні створені, в якій історичній ситуації діють. Вони залежать від того, коли вони створені: ранні романтики, пізні романтики, романтики, скажімо, другої половини XIX століття, а такі теж були – створюють різних героїв, але, в першу чергу, оця різниця романтичних героїв полягає у тому, що їх створюють письменники, які дуже різні. Якби вони писали всіх своїх героїв на один кшталт, то вони б не були письменниками, які залишилися і для читачів, і в історії літератури. Тобто від індивідуальності письменника, від країни, від часу, коли виник на папері образ того чи іншого романтичного героя, дуже багато чого залежить. Романтичний герой може бути пасивним (це не буде «пасивний» романтизм) і тікати від життя у свою шкаралупу. А може бути дуже активним і прагнути перебудувати світ на кращий. І це буде образ романтичного героя-революціонера. Такі образи ми знайдемо і у Шеллі, і у Байрона. Його Каїн – хіба він не революціонер? Ми знайдемо їх у Гюго, в «Знедолених», там є образи революціонерів. Ми знайдемо його як одного з найважливіших героїв у політичній ліриці Гейне або Петефі, і в багатьох інших. Це все залежить від цілого комплексу обставин. Оптимістичний герой американського романтизму (не завжди, але дуже часто) – сильна індивідуальність, дуже активна, бойовита, з баченням перспективи. Значить, романтичні герої мають спільні риси, бо вони всі з одного гнізда і одночасно, які діти однієї матері, можуть бути дуже і дуже різними. Ми не можемо уявити собі романтика більш пізніх часів таким, як Пушкін намалював свого Ленського: «Всегда взволнованная речь и кудри черные до плеч». Жартома кажучи, вони вже почали голитися й носити бороду, така була мода. Значить, з часом вони змінюються залежно від країни, залежно від історичних обставин і, звичайно, вони відмінні, тому що їх створюють різні письменники-романтики.

І ще дещо важливе. Якщо письменник реаліст чи натураліст, а модерніст тим більше, може досить часто, але далеко не завжди, бути відстороненим від свого героя і дивитися на нього якось ззовні, то романтичні герої дуже часто несуть на собі відбиток індивідуальності свого творця. Романтичні герої дуже часто ліричні, тобто автор віддає їм свої емоції, свої почуття. Через те є такі твори, які просто є ліричними щоденниками автора-романтика, де герой (звичайно, перетворений, трансформований) суголосний своїм автора. Так само, як у ліриці ліричний герой – проміжна ланка між автором і твором – настільки мало відрізняється від самого автора, від його емоційної сповіді, що досить часто вважають, що ліричний поет просто написав про себе. Звичайно, повного ототожнення бути не може, про що вчить психологія творчості.

У багатьох учителів виникають труднощі із розумінням романтичної іронії, яка зазначена в новій шкільній програмі. У чому ж суть і функції іронії у творах романтиків?

Дуже важливою рисою романтизму вважається так звана романтична іронія. Романтична іронія – це не визначення якогось прийому. Ну, що таке іронія? Це коли дурневі кажуть: «Ах, який ти розумний!» Але романтична іронія це зовсім інше. Це цілісна філософія, якщо хочете. Це досить критичний, іноді навіть скептичний і сатиричний погляд на недосконалість світу і людини в ньому. В цьому плані романтики досить критично й подекуди песимістично дивляться на людину, її можливості. Тільки у романтиків це інше. їхня іронія сповнена гуманізму. Вони критикують заради кращого. Вони критикують недосконалість людей і світу, бо вірять у дуже близький прихід кращого. Вони вважають, що людина в основі своїй, і в цьому вони близькі до просвітників, хороша, що народ (це узагальнене поняття часто виступає у творах романтиків) може за дуже короткий час, якщо відбудеться злам старого суспільства , створити нове на засадах розуму, братерства, свободи, рівності і т. ін. – гаслах Французької революції. Деякі з романтиків, які були переконаними республіканцями і революціонерами, саме так і думали: от відбудеться, може, й кривава, революція, але за нею наступає зовсім новий час, новий світ. Найкраще це висловлено у знаменитому творі Кітса «Повстання ісламу».

Романтична іронія іноді досить жорстка й досить сумна. Однак пов’язана з оцим ідеалістичним поглядом на можливості швидкого перетворення світу. Романтична іронія може бути і гіркою, але десь у глибинах її лежить віра. Вона має конструктивне призначення: критикувати зло, іронізувати з хиб, вад, недосконалості людини, суспільства, світу заради їх поліпшення, доведення до ідеалу. Це дуже важливо. Вона походить саме з німецького романтизму, а німецький романтизм дуже тісно зв’язаний з німецькою класичною філософією. Для того, щоб розібратись у цьому, треба займатися цією наукою хоча б у загальних її рисах.

Яке значення мають твори романтизму для виховання нашої молоді?

Я думаю, що тут є кілька можливостей оцього виховання і впливу. Я завжди підкреслюю: якщо наші діти – учні, школярі, студенти – читають, на них література, безумовно, впливає. Вона може впливати і через візуальні засоби, бо деякі екранізації бувають блискучими, і наші учні, які не люблять дуже довго читати, за дві години можуть побачити основне. Я маю на увазі тут інше. Вплив може бути безпосередній. Знаєте, ота формула: роби так, як я, роби краще за мене. Тобто романтичний герой такого типу, як у Д.Лондона чи Е.Хемінгуея – сильний, мужній, мовчазний, відданий своїм друзям, такий, що може постояти за себе, а за друга свого може навіть життя віддати, пристрасний і вірний у коханні – всі ці риси романтичного героя можна перенести і назад, в минуле. У Лондона в його «Північних оповіданнях» або у «Мартині Ідені» – людина з величезною мужністю, силою волі вибивається з низів, долає труднощі, за короткий час опановує величезною масою знань – усе це може бути прикладом. І я повинна сказати, що таких романтичних героїв ми знайдемо досить багато і в класичній романтичній літературі, в поезії, в прозі, особливо в поезії. Це один момент. Будь-який герой і авантюрного твору, не обов’язково романтичного, може бути таким прикладом. Молодим дуже імпонують сильні, самостійні, вільні особистості, і тут вони мають приклади, іноді приклади абсолютно позитивні у плані подолання труднощів, не тільки у плані самоздійснення, а й набуття якихось знань, навичок тощо. Це прекрасний приклад.

Другий момент, як на мене, більш важливий. Романтична література вчить того, чого у нас зараз так бракує: тонкощі, делікатності, шляхетності почуттів. Романтичний герой не може бути «братком», не може бути бовдуром із золотим ланцюгом на шиї. Романтичний герой може протидіяти оцій злодійській романтиці, вбогій і огидній. Мені здається, що постать романтичного героя, якби ми пропагували саме цей бік напряму, людини надзвичайної складності і тонкощів почуттів, переживань, якоїсь делікатності в стосунках між людьми, вірності в коханні теж може бути прекрасним прикладом.

Хто Ваші улюблені романтики? Чому?

Упродовж мого довгого життя у мене були різні улюблені письменники, але з самого початку мушу сказати, що одного улюбленого письменника у мене ніколи не було.

Іноді у мене були парадоксальні улюбленці, просто мені подобались якісь стильові моменти, якісь риси, які найбільш відповідали моїй власній вдачі і таке інше. Але, звичайно, починала, як всі молоді люди, з тих романтиків, які створювали постаті героїчні, постаті, не схожі на буденність, постаті красивих, сильних, мужніх, драматичних персонажів. Десь у 21 рік, обираючи тему моєї дисертації, я обрала Петефі, тому що він був романтиком не тільки у творчості, а абсолютно вибудував за романтичним прикладом своє життя. І його життя, яке обірвалося у 25 років, дуже приваблювало мене своїм героїзмом і його поезією відповідно. Пізніше у мене були інші улюблені романтики. І зараз, я б сказала, серед романтиків найбільше люблю Гофмана. Гофмана – тому що я люблю Гоголя, тому що я люблю Булгакова, а це лінія, яка проходить безпосередньо. Гофман безумовно впливав на тих, хто прийшов після нього, і взагалі постать цього маленького, трохи смішного на вигляд чоловічка, який був обдарований як по-справжньому ренесансна людина, бо він був і блискучий графік, і композитор, диригент, знав музику, як ніхто, був великим письменником – мені дуже подобається. А взагалі, я не можу сказати, що я люблю тільки романтичну літературу, так що улюблених героїв у мене багато в інших літературах. А що стосується романтизму, то мені дуже подобається романтична іронія, як і іронія взагалі. Я дуже люблю таких письменників, як, наприклад, Тинянов. Дуже люблю Лескова, Гоголя і Чехова. А з поетів я дуже люблю Пушкіна й Шевченка. Це банально, але так воно є, бо коли їх читаєш, то знаходиш у кожному рядку щось глибоке. Я вже кілька разів робила спроби аналізу найвідомішого вірша Шевченка, який він, до речі, написав в ув’язненні, – «Садок вишневий коло хати». І в ньому розкриваються просто безодні почуттів. Я не можу сказати, що дуже люблю сучасну поезію. Герметична поезія не говорить нічого моєму почуттю.

А я люблю таку поезію, що, коли скажеш рядок, щемить серце. Коли я кажу такий рядок, наприклад, як «хрущі над вишнями гудуть», я згадую подібний рядок у Петефі:

черебогар, шарга, черебогар.

Ці рядки абсолютно ідентичні. Йдеться про ідилію, про красу життя. І ви відчуваєте цей весняний, дуже теплий день, відчуваєте емоційно, це запам’ятовується. Так само я вважаю одним із найкращих рядків у світовій поезії рядок Лєрмонтова:

Тихие долины полны свежей мглой..

Цей образ «свежей мглы…». Не знаю, як хто, а у мене по спині холодок проходить. Така поезія мене хвилює. А поезія, де один банальний рядок, який видають за неймовірну глибину, повторюється нескінченно, без будь-якого змісту, як шаманське заклинання…

Ваші побажання читачам нашого журналу?

Хочу побажати читачам те, що читачам бажати не треба. Читайте якомога більше! Це приносить величезну насолоду. Це рятує у найважчі моменти життя. Від депресії найкращий спосіб лікування – читати! Від байдужості найкращий спосіб рятування – читати! Від нудьги найкращий спосіб порятунку – читати! Читайте те, що відповідає настрою чи виводить з нього. І не читайте макулатури. Не читайте підручники сексології, які називаються жіночими романами. Не треба.

Дякуємо Вам, шановна Кіро Олександрівно!

Спасибі зате, що, як романтики, надихнули наших читачів на краще, нагадали про високі й шляхетні почуття, без яких наше життя втрачає сенс! Бажаємо Вам ще довгих років плідної натхненної праці, романтичного оптимізму! Сподіваємося ще не раз зустрітися з Вами на сторінках нашого часопису, адже Ваше слово так потрібно тим, хто щодня виходить до шкільної дошки!

Вела розмову заступник головного редактора журналу «Всесвітня література та культура»

Олена Черниш.

Надруковано: Всесвітня література та культура. – 2002. – № 2. – С. 2-7

Державний стандарт базової середньої освіти. Проєкт (2019). Громадське обговорення. Спецвипуск журналу «Зарубіжна література в школах України» (№ 6, 2019) 

Важливі події

Новини

Тисяча журавлів. Copyright © 2018
Створення сайтів - студія «ВЕБ-СТОЛИЦЯ»