«Поет – всесвіт у малому віддзеркаленні».

Новаліс

 

Читач ліричного вірша – особливий читач. На жаль, він небагаточисельний. Не випадково поет І. Сельвінський, звертаючись до музи, зробив у свій час сумний висновок про те, що серед мільйонів, котрі щодня читають газети, журнали, книги, «дев’ять десятих не читають віршів».

Важко не погодитися з таким спостереженням, а також із тим, що читач вірша по-своєму підходить до кожного рядка: «Він бачить звуки, чує фарби…» (І.Сельвінський). Саме так – парадоксально: не тільки чує звуки, а й бачить їх, і навпаки, не тільки бачить фарби, а й відчуває їх звучання…

Замислимось, чому ж так мало любителів поезії? Чому так багато учнів не люблять віршів?

Мабуть, ця ситуація пояснюється естетичною непідготовленістю (своєрідною глухотою) до сприйняття ліричного твору, невмінням отримувати естетичну насолоду від його звучання, мови, нерозумінням специфіки лірики як літературного роду. В чому ж полягає ця специфіка?

Загальновідомо, що лірика є вираженням думок, почуттів, переживань автора. Щоб зрозуміти ліричний твір, треба увійти в непростий світ авторських емоцій та фантазій. Одна з основних ознак ліричного твору – відображення життя через сприйняття його ліричним «Я». Якщо в основі епічного твору – зображення об’єкта, то лірика пов’язана з вираженням суб’єкта. Ліричні твори – найсуб’єктивніші витвори мистецтва. Гегель писав, що в епосі авторові слугує змістом відмінний від нього герой, а в ліриці центральним «персонажем» є сам творець і перш за все в ній виявляється його ліричне «Я».

спрямованість на

Епос                                                     O (об’єкт)                         оточуючий світ, світ героїв

Лірика                                                 S (суб’єкт)                         внутрішній світ, «Я»

Слід пам’ятати, що ліричне «Я» не завжди тотожне авторові. Автор – художній двійник реальної особистості письменника.

Форми вираження авторської свідомості у ліричному творі можуть бути різні: образ автора, ліричний герой, ліричний персонаж (або герой рольової лірики – термін В.Кормана).

Образ автора – це персоніфікована в окрему дійову особу, але відчутна в ставленні до зображуваного та в доборі художніх засобів особистість письменника. Це особливий кут зору, погляд на змальоване чи виражене.

Ліричний герой – друге ліричне «я» поета, його художній «двійник», образ тієї людини, думки і переживання якої висловлює автор. Ліричний герой є близькою авторові людиною, це певною мірою і авторська особа, і разом з тим – узагальнюючий характер. Ці поняття – автор і ліричний герой – співвідносяться приблизно так, як прототип і створений на його основі ліричний образ. Висновки про ліричного героя ми робимо, як правило, на основі аналізу ліричних композицій, періодів, циклів, книги віршів або всієї сукупності лірики. Наприклад, ліричний герой байронівської поезії втілює у собі, відбиває світ думок, почуттів як самого автора, так і багатьох його сучасників.

Ліричний персонаж – або герой рольової лірики – введений у текст ліричного твору персонаж, від імені якого висловлюються думки, переживання, почуття автора, наприклад. «Я – Гамлет…» (О. Блок). Ліричний персонаж явно відмінний від самого автора.

Характерною ознакою ліричного твору є ліризм

– емоційне переживання подій та явищ, сердечність, схвильованість естетичного сприйняття. Епічним та драматичним творам ліризм властивий у значно меншій мірі, ніж ліричним.

Слід також зазначити, що поняття «лірика» не є синонімом поняття «поезія»: вона наповнює його естетичним змістом. Поезія – у вузькому розумінні – ритмічно організоване мовлення, на відміну від прози – мовлення, котре не є вритмованим. Вони співвідносні як поняття родове – лірика і видове, більш конкретне – поезія.

Труднощі сприйняття ліричного твору обумовлені в першу чергу тим, що мова поезії в більшій мірі умовна, ніж мова прози, адже в житті повсякденному ніхто не говорить віршами. Але в цій умовності є своя чарівність. Мова поезії підкоряється власним законам, і найчастіше – це закони краси. Навчитись і навчити бачити і відчувати красу в звучанні, в ритмомелодиці вірша, в його композиції, строфічній будові, ритмічних повторах – непросте завдання. Чи не тому так небагато довершених, удалих аналізів поетичних текстів? Адже не можна мову поезії «перекласти», переказати мовою прози.

Спробуємо розглянути різні підходи до аналізу ліричного твору і почнемо з питання: а чи завжди він потрібний? Наприклад, коли твір характеризується простотою, викликає живий емоційний відгук, не має підтексту і не потребує додаткового тлумачення, можна обійтись і без аналізу, щоб не «вбити» безпосереднього читацького сприйняття. Але найчастіше він просто необхідний.

В одних випадках аналіз дозволяє більш глибоко зрозуміти зміст твору, в інших-побачити красу його форми або усвідомити його цілісність і гармонійність.

До цілісного аналізу (аналізу на всіх рівнях) слід готуватися поступово, поетапно, відштовхуючись від особливостей читацького сприйняття. Спочатку важливо навчитися замислюватися над змістом прочитаного, перейматися настроями, вираженими у творі. Адже специфіка лірики полягає ще й у тому, що в її основі, найчастіше, – образ-переживання, а не образ-характер, як у епічному творі.

Інколи і тему вірша непросто буває визначити, особливо, якщо він має філософський характер. Візьмемо, наприклад, «Шосте почуття» М.Гумільова – зразок медитативної лірики.

Чому вірш має таку назву і що розумів під «шостим почуттям» його автор? Традиційно так іменують інтуїцію поряд із п’ятьма загальновідомими відчуттями – дотику, нюху, слуху, смаку і зору, кожне з яких має свій орган. Але у Гумільова мова йде не про це. Авторський задум реалізується поступово, почуття і думка злиті воєдино. Якщо перша строфа про звичне, земне – вино, хліб, жінку, про те, що дає насолоду тілу, то наступна – про зовсім інше, про прекрасне, пов’язане з духовністю. Автор хоче докопатися до сутності, підняти завісу над однією з таємниць природи людини, зрозуміти значення у її житті того, що дає естетичну насолоду від «прекрасних віршів» зокрема. Для цього він удається до цікавих порівнянь і уподібнень у наступних трьох строфах, що являють собою єдине композиційне і синтаксичне ціле.

Відомо, що тема та ідея втілюються у всій художній тканині твору, а в окремих місцях – рядках і строфах – можуть набувати більш яскравого вираження. До таких місць належить кінцівка гумільовсь- кого вірша. Завдяки їй стає зрозумілим його зміст. Таким чином, предметом зображення у цьому шедеврі медитативної лірики є «шосте почуття», яке в розумінні автора означає почуття прекрасного. Він оспівує це почуття, показує різні його прояви, жалкує, що так повільно, «під скальпелем природи і мистецтва» народжується його орган. Ці роздуми, втілені в образній формі, і є ідеєю вірша.

Аналіз ліричного твору можна починати з визначення його жанрової природи. Жанр – тип художнього твору, що склався історично, є своєрідним «ключем», що дозволяє відкрити і зрозуміти всі інші його особливості.

Існують різні жанрові класифікації. До творів класичних застосовують традиційні визначення – ода, елегія, послання і т.ін. Цю класифікацію можна поєднувати з іншою, яка базується на врахуванні строфічної побудови – сонет, станси, октава. Наприклад, танка – п’ятивірш, поширений у японській поезії, що складається із чергування п’яти- та семискладових рядків (5-7-5-7-7) – всього у строфі 31 склад; (окрім силабічного принципу, велику роль в ньому відіграє музична тональність); або хоку, чи хайку, – японської пейзажної лірики, трирядковий неримований вірш, що виник на основі першої півстрофи танка. (До речі, перекладачам, зокрема Г. Туркову, не вдається зберегти відповідну кількість складів у перекладах танка і хайку, на що є об’єктивні причини – велика відмінність мовних систем).

Але найчастіше жанр визначається за тематичним принципом – політична, пейзажна, любовна, філософська лірика, хоча і цей поділ досить умовний, тому що в одному творі можуть звучати різні мотиви. Наприклад, поєднання любовної туги і пейзажної замальовки спостерігаємо у вірші М.Емінесху «Чому не йдеш?»

У вирій ластівки летять,

Роняє листя тихий сад,

Біліє іній узбереж.

А ти не йдеш, а ти не йдеш…

 

О вийди знов мені навстріч,

Тебе чекаю день і ніч,

Прийди, щоб я схилитись міг,

До губ твоїх, до губ твоїх!

 

Вже пізня осінь у полях,

Пожовклий лист упав на шлях,

Дзвенить морозу срібна креш…

А ти не йдеш, а ти не йдеш?

Переклад А.М’ястківського

Цей твір цікавий з точки зору ролі в ньому лейтмотиву – визначальної інтонації, настрою. Лейтмотив «цементує» структуру ліричного тексту. У цитованому вірші М.Емінеску сумний настрій пов’язаний з чеканням коханої, він пронизує весь твір від початку до кінця, гармоніює з природними явищами, підсилюється з допомогою таких фігур поетичного синтаксису, як повтори та паралелізми («а ти не йдеш», «до губ твоїх»). Повтори і паралелізми підсилюють також драматизм переживань. Поєднуючи між собою віршовані рядки і строфи, вони відіграють велику роль у композиції вірша, надаючи йому музичного характеру. «Чому не йдеш?» за жанром – елегія.

Композиція ліричного вірша, як правило, безсюжетна, адже в ньому на першому плані рух не подій, а думок, почуттів, переживань. Хоча в ліро-епічних творах сюжет відіграє велику роль, наприклад, у байках і баладах. Ми можемо виділити чітку сюжетну лінію в таких баладах, як «Вільшаний король» Гете, «Рукавичка» Шіллера, «Пісня про віщого Олега» Пушкіна, «Вересковий мед» Стівенсона. Але і в даному випадку елементи сюжетності тісно поєднуються з ліричним струменем – рухом думок і переживань автора.

Слід також пам’ятати, що поетичний сюжет тяжіє до максимальної узагальненості, а адресати ліричних послань, як правило, узагальнені образи.

Композиція вірша – його структура, побудова, розподіл і розташування частин, компонентів, а також внутрішній зв’язок між ними – відіграє велику роль у сприйнятті та розумінні специфіки форми.

Навіть чисто зовні віршована мова ділиться на вірші – мінімальні відрізки художнього тексту, які дорівнюють віршовому рядку (вірш – основна одиниця ритму), та строфи – групи віршів, які об’єднуються з допомогою рими і являють собою ритміко-синтаксичне ціле. Строфи – найбільші одиниці ритму.

У ліричному вірші спостерігаємо композиційну упорядкованість словесного матеріалу і його розчленування. Строфічна будова має при цьому велике значення. Аналізуючи структуру ліричного твору, важливо не просто відмітити, із яких строф він складається, скільки їх, а установити їх взаємозв’язок, показати, як поступово в кожній строфі реалізується авторський задум, як вони взаємопов’язані тематично, синтаксично й інтонаційно.

Композиційна єдність ліричного твору досягається за допомогою центрального образу (будемо пам’ятати, що це образ-переживання) або центральної деталі. Повтори, паралелізми, антитези – теж своєрідний «цементуючий» матеріал, який сприяє композиційній єдності. Розглянемо, наприклад, роль антитези в побудові вірша Ш.Бодлера «Альбатрос».

Буває, моряки піймають альбатроса,

Як заманеться їм розваги та забав.

І дивиться на них король блакиті скоса –

Він їхній корабель здалека проводжав.

Ходити по дошках природа не навчила

Він присоромлений, хода його смішна.

Волочаться за ним великі білі крила,

Як весла по боках розбитого човна.

Незграба немічний ступає клишоного;

Прекрасний в небесах, а тут – як інвалід!..

Той – люльку в дзьоб дає, а той сміється з нього,

Каліку вдаючи, іде за птахом вслід!

Поет, як альбатрос,- володар гроз та грому,

Глузує з блискавиць, жадає висоти,

Та, вигнаний з небес, на падолі земному

Крилатий велетень не мас змоги йти.

Переклад Д. Павличка

Альбатрос у вірші Ш.Бодлера і реальний образ (птах), і символічний, тому й антитеза має тут реальний і символічний план вираження: небесне і земне, альбатрос і матроси, поет і натовп. Саме цей образ у центрі уваги автора в перших трьох строфах. Авторське ставлення до нього захоплене і співчутливе. Альбатрос – «король блакиті», у нього «великі білі крила». Але на землі («на падолі земному»), «вигнаний з небес», в руках матросів він смішний і «присоромлений» (тут перекладач використовує прийом персоніфікації, бо так можна сказати тільки про людину). Слово «присоромлений» характеризує ставлення до альбатроса не автора, а матросів (образ теж узагальнений), а в їх особі – усіх, кому чуже високе і прекрасне.

Заключна строфа – ключ до розуміння вірша, в основі побудови якого – порівняння: поет, як альбатрос… Саме ця строфа дає можливість зрозуміти, що Бодлер написав ліричний вірш не стільки про птаха, скільки про поета і висловив у ньому гіркі роздуми про трагічну долю митця в суспільстві.

Переклад вірша «Альбатрос», здійснений Д.Павличком, звучить уповільнено. Розмір, вибраний перекладачем, – шестистопний ямб із пірихіями – відповідає медитативному характеру оригіналу. Уповільненість досягається за рахунок досить великої кількості стоп – 6, та наявності пірихіїв (в кожній стопі по 2).

За незначними винятками, зарубіжна література вивчається в перекладах українською мовою. Щоб краще зрозуміти першоджерело, можна звернутися до декількох перекладів і порівняти їх між собою. Такий інтертекстуальний (міжтекстовий) аналіз, гадаємо, буде особливо корисним у тих випадках, коли ні вчитель, ні учні не володіють мовою оригіналу. Подивимося, наприклад, як переклали бодлерівсь- кого «Альбатроса» М.Терешенко і В.Левік.

Щоб їм розважитись, веселий гурт матросів Серед нестримних вод розбурханих морів Безпечно ловить птиць, величних альбатросів, Що люблять пролітать слідами кораблів.

На палубу несуть ясних висот владику.

І сумно тягне він приборкане крило,

Що втратило свою колишню міць велику,

Мов серед буйних вод поламане весло.

Мандрівник зборканий знесилено ступає!

Плавець повітряний незграбний і смішний!

Той тютюновий дим у дзьоб йому пускає,

А цей, дратуючи, кульгає, мов кривий.

Поет подібний теж до владаря блакиті.

Що серед хмар, мов блискавка в імлі.

Але, мов у тюрмі, в юрбі несамовитій

Він крила велетня волочить по землі.

Переклад М.Терещенка

Временами хандра заедает матросов,

И они ради праздной забавы тогда

Ловят птиц Океана, больших альбатросов.

Провожающих в бурной дороге суда.

Грубо кинут на палубу, жертва насилья.

Опозоренный царь высоты голубой.

Опустив исполинские белые крылья,

Он, как весла, их тяжко влачит за собой.

Лишь недавно прекрасный, взвивавшийся к тучам.

Стал таким он бессильным, нелепым, смешным!

Тот дымит ему в клюв табачищем вонючим,

Тот, глумясь, ковыляет вприпрыжку за ним.

Так, Поэт, ты паришь под грозой в урагане,

Недоступный для стрел, непокорный судьбе,

Но ходить по земле, среди свиста и брани

Исполинские крылья мешают тебе.

Переклад В.Левіка

В усіх трьох перекладах маємо однакову строфічну будову, логічні акценти, схожі порівняння, збережена послідовність розвитку думки. І разом з тим вони, як усі витвори мистецтва, різні. Впадає в око, наприклад, те, що віршовий розмір у перекладі Д.Павличка такий же. як і в перекладі М.Терещенка (6-стопний ямб із пірихіями), хоча їх розміщення та кількість не завжди збігаються, в перекладі ж В.Левіка – чотиристопний анапест.

Що ж таке художній переклад і з якими критеріями потрібно підходити до його оцінки?

Відповіді на це запитання шукали здавна, над ним замислювалися письменники і дослідники. Сперечатися на цю тему продовжують і сьогодні. Час накладав відбиток на розуміння сутності цього поняття, і тому в різні часи про нього писали по-різному. Наведемо декілька висловлювань про переклад і перекладачів.

«Переклад – як жінка: якщо вона красива, то невірна, якщо вірна – некрасива» (Прислів’я).

«Перекладачі – поштові коні освіти» (О.Пушкін).

«Перекладач у прозі – раб; перекладач у поезії – суперник» (В.Жуковський).

«У найкращому перекладі від автора – 70-80%, від перекладача – 20-30%» (А.Тарковський).

«Чим талановитіший перекладач, тим повніше перетворюється він у автора». «Найгірший перекладач – букваліст, глухий і сліпий до інтонацій першоджерела» (К.Чуковський).

«Перекладів без жертв не буває» (М.Рильський).

У сучасному розумінні художній переклад, як зазначають автори словників, – вид літературної творчості, у процесі якої твір, написаний однією мовою, відтворюється іншою. Майстерно зроблений переклад – це творчість, яка відрізняється від власне оригінальної залежністю від об’єкта перекладу, тобто оригіналу. Ця залежність може проявлятись у різній мірі.

У період розквіту’ романтизму, коли дуже цінувались ідеали свободи, в тому числі й авторської, популярними були вільні переклади, переспіви, варіації.

Вільний переклад передбачає передачу загального змісту тексту без збереження деталей і емоційно- експресивних відтінків. Наприклад, коли молодий Є. Гребінка вперше в українській літературі переклав пушкінську поему «Полтава», то сам назвав свою роботу «вільним перекладом», бо відчував, що не всі особливості оригіналу йому вдалося передати.

У вільних перекладах, переспівах, варіаціях індивідуальність перекладача починає домінувати над індивідуальністю автора.

Переспів – вірш, написаний за мотивами поетичного твору іншого автора, наближений до перекладу, але відмінний від нього. Зокрема відмінність пов’язана з порушенням ритмічної структури оригіналу. Наприклад, у переспіві «Олег віщий» С.Руданський змінює художню структуру «Пісні про віщого Олега» О. Пушкіна: збільшує кількість строф, замінює баладний розмір амфібрахій коломийковим віршем і т.ін. Не переклав, а швидше «переспівав», на нашу думку, гетевську «Пісню нічного мандрівника» Г.Кочур (текст подано в рубриці «Наша хрестоматія» під назвою «Пісня нічного подорожнього»).

Переклад у сучасному розумінні вимагає точності змісту і формальної вірності (у значенні правильності), але не рабської залежності. У книзі «Мистецтво перекладу» М.Рильський пише про критерії оцінки сучасного перекладу і вимоги до перекладача. На думку поета, перекладач повинен: вміти «ввійти» у світ автора, підкорити йому свою індивідуальність; добре знати мову оригіналу і свою рідну мову; зберегти поетичну форму оригіналу (строфіку, чергування і характер рим); переклад повинен звучати в тому ж ключі, що й оригінал; окрім мови оригіналу, перекладач повинен знати звичаї, особливості історії, культури того народу, з мови якого він перекладає.

Переклад художнього твору також повинен бути художнім твором, як, наприклад, «Горные вершины» Лєрмонтова, – зразок того, як поет-майстер відійшов від оригіналу, щоб передати його душу.

Переклад – це завжди і деяка інтерпретація, трактування твору, в якому знаходить вираз ставлення перекладача до тексту, який він перекладає, і особливості його сприйняття.

У випадку, коли вчитель і учні володіють мовою оригіналу, плідним буде порівняльний аналіз першоджерела і перекладу.

Наведемо фрагмент уроку, присвяченого вивченню лірики Г.Гейне на тему: «Лорелея» Гейне в перекладах».

Розповідь учителя. У вірші Г.Гейне знайшла відгомін легенда про Лорелею, яка мала не фольклорний, а літературний характер. Її творцем був німецький романтик Клеменс Брентано, автор вірша «Лоре-Лея». Під такою ж назвою було опубліковано твір ще одного німецького поета – Ейхендорфа. Назва означала й одну із скель на Рейні, і «духа скелі» – сирену, яка приворожувала, вабила до себе плавців, а потім губила їх. (Використовується гравюра за малюнком Дільмана «Скеля Лорелей на Рейні» 1830-х років).

Вірш Гейне зазвучав по-новому. У ньому знайшли вираз думки, переживання автора з приводу відомого романтичного міфу. Ліричне «Я» не випадково з’являється на початку і в кінці вірша, обрамляючи легенду про прекрасну Лорелею, що особливо відчутно в тексті оригіналу.

Цей хрестоматійний, широковідомий твір по праву вважається перлиною німецької лірики. Він привертав увагу багатьох перекладачів. До нього зверталися К.Павлова, Л.Мей, О.Блок, С.Маршак, В.Левік, В.Зоргенфрей, Л.Українка, Л.Первомайсь- кий. Переклади В.Левіка і Л.Первомайського вважаються досить точними і разом з тим поетичними.

Не знаю, что стало со мною,

Душа моя грустью полна.

Мне есе не дает покою Старинная сказка одна.

День меркнет, свежеет в долине.

И Рейн дремотой объят.

Лишь на одной вершине Еще пъиает закат.

Там девушка, песнь распевая,

Сидит высоко над водой.

Одежда на ней золотая,

И гребень в руке – золотой.

И кос ее золото вьется,

И чешет их гребнем она,

И песня волшебная льется,

Так странно сильна и нежна.

И силой плененный могучей,

Гребец не глядит на волну,

Он рифов не видит под кручей, –

Он смотрит туда, в вышину.

Я знаю, волна, свирепея,

Навеки сомкнется над ним, –

И это все Лорелея Сделала пеньем своим.

Переклад В. Левіка

 

Не знаю, що стало зо мною,

Сумує серце моє, –

Мені ні сну, ні спокою Казка стара не дає.

Повітря свіже – смеркає,

Привільний Рейн затих;

Вечірній промінь грає Ген на шпилях гірських.

Незнаца красуня на кручі Сидить у самоті,

Упали на шати блискучі Коси її золоті.

Із золота гребінь має,

І косу розчісує ним,

І дикої пісні співає,

Не співаної ніким.

В човні рибалку в цю пору Поймає нестерпний біль,

Він дивиться тільки вгору –

Не бачить ні скель, ні хвиль.

Зникають в потоці бурхливім І човен, і хлопець з очей,

І все це своїм співом Зробила Лорелей.

Переклад Л. Первомайського

 

Звичайно, кожен твір у перекладі щось утрачає, але, оцінюючи переклад, ми повинні звертати увагу на те, чи вдалося авторові передати дух оригіналу, особливості його форми і змісту в їх нерозривній єдності. Давайте з цієї точки зору подивимося на наведені вище переклади із Гейне.

Відомо, що лірика німецького поета характеризується вражаючою простотою, ясністю (таким своєрідним кларизмом), а також присутністю авторської іронії, яка знаходить найяскравіше вираження найчастіше в кінці вірша. Чи вдалося перекладачам передати простоту, пісенний характер, особливості ритмомелодики оригіналу? Так, вдалося. Можна сказати, що вони автентичні, адекватні оригіналу. Ритмомелодично вони відтворюють гейнівські дольники, які він запозичив у німецькому фольклорі. Пригадаємо, що дольник – перехідне явище від силаботоніки до тоніки; найчастіше це тримірник (дактиль, амфібрахій, анапест), у стопах якого пропущено один склад. По суті, це тонічний вірш, в якому кількість ненаголошених між наголошеними коливається в межах 1-2.

Вірш Гейне «Не знаю, що стало зо мною…» за жанром – балада, свідченням чого є його ліро-епічний характер, відтінок фантастичності та майже драматична напруженість.

Під пером Гейне відомий сюжет про Лорелею набуває нового звучання. Поет написав вірш про трагічну силу кохання, а уособленням згубних чар цього загадкового почуття і є Лорелея. Цей образ у центрі уваги автора: «красуня на кручі//Сидить у самоті» і приваблює увагу плавців своїм чарівним співом і золотом кіс. Перекладачі зберігають слово «золотий», що тричі повторюється в тексті оригіналу.

Обидва перекладачі відтворюють композиційні особливості гейнівського шедевру (членування на строфи, розташування частин, особливості ліричного вступу, міф про Лорелею, дещо іронічну кінцівку і т.ін.).

Програми зі світової літератури вміщують вірші, що належать до різних метричних систем. Сприйняття цих творів, гадаємо, не буде повноцінним, якщо учні не матимуть чіткого уявлення про особливості кожної із систем римування. І хоч це питання заслуговує окремої розмови, нагадаємо деякі теоретичні аксіоми.

Система віршування – сукупність віршів, побудованих на підставі якогось одного ритмічного принципу.

Метрична, або антична система, побудована на закономірному чергуванні довгих та коротких складів. Стопа нагадувала в цій системі такт, зумовлюючи наспівування віршового тексту. Основні стопи цієї системи: ямб, хорей, дактиль, амфібрахій, анапест, хор і ямб, пірихій, спондей та ін. Місце розповсюдження цієї системи – древня Еллада, Рим. Зараз вона існує в арабських та індійських мовах. Шедеври метричної версифікації – «Іліада» та «Одіссея» Гомера, «Енеїда» Вергілія – написані гекзаметром. Гекзаметр – вірш шестистопного дактиля з цезурою посередині, остання стопа якого завжди двоскладова, як правило, хореїчна.

Силабічне віршування – система, в якій за первісну ритмічну одиницю береться склад як такий. В її основі принцип однакової (або приблизно однакової) кількості складів у віршованих рядках при вільному і невпорядкованому розташуванні наголошених і ненаголошених. Ця система розповсюджена в країнах, у мовах яких спостерігається мінімальна різниця між наголошеними та ненаголошеними складами – романські країни, Польща, Україна.

Силабічне віршування притаманне поезії, що базується на мові з постійним наголосом, наприклад, французька – з наголосом на останньому складі, польська – на передостанньому. До абсолютно силабічних належить японська поезія, тому що в японській мові всі склади однакові: немає ні коротких, ні довгих, ні наголошених, ні ненаголошених.

Серед відомих творів, написаних силабічним віршем, – «Пісня про Роланда», «Пан Тадеуш» Міцкевича та інші його твори, багато віршів Т. Шевченка та ін.

Розмір силабічного вірша визначається лише за кількістю складів та розташуванням цезур, наприклад, п’ятискладовий вірш, шестискладовий, тринад- цятискладовий і т.ін.

Тонічне віршування – система, в якій за ритмічну одиницю береться наголос, яка грунтується на сумірності наголосів. Кількість наголосів визначає розмір візового рядка, а кількість ненаголошених між наголошеними складами може бути різною – 1,2,3… Загальна формула такого вірша: х – х – х – х…, де х = 1,2,3, а іноді і 4 ненаголошених. Порівняємо: у силабо-тонічній системі кількість ненаголошених між наголошеними постійна – у двоскладових розмірах 1 склад, у трискладових – 2. У дольнику спостерігається коливання між наголошеними – 1-2 склади; у тактовику, який є одним із видів тонічного вірша – 1.2,3 склади, а акцентний вірш може мати необмежену кількість ненаголошених між наголошеними.

Розміри тонічної системи віршування – двоударний, триударний, чотириударний і т.ін. Поширена вона в тих країнах, у мовах яких ненаголошений склад вимовляється з великою силою, а ненаголошений майже зникає, наприклад, у Німеччині, Англії, Росії.

Силабо-тонічна система поєднує силабічний і тонічний принципи і базується на чергуванні наголошених і ненаголошених складів. Уперше поєднав обидва принципи св. Августин, замінивши в латинській поезії довгі склади наголошеними, а короткі – ненаголошеними. Потім ця система запроваджується в Англії, Німеччині. У російську літературу її переніс Ломоносов, а в українську – Котляревський.

Силабо-тонічна система налічує велику кількість розмірів. При визначенні розміру в цій системі встановлюється характер стопи та їх кількість. Відповідно до цього ямб може бути тристопним, чотиристопним, п’ятистопним, шестистопним і т.ін. На визначення розміру силабо-тонічного вірша впливають також пірихії, спондеї, які урізноманітнюють його ритмомелодику, а також цезури, наприклад, шестистопний хорей із цезурою посередині.

Найменшою одиницею ритму в силабо-тонічній системі є стопа – поєднання одного наголошеного складу з одним або декількома ненаголошеними. Кожен з основних розмірів цієї системи має свою схему наголошених складів, яку треба враховувати при його визначенні. Наприклад, ямб – 24 6 8, хорей – 13 5 7, дактиль – 14710, амфібрахій – 2 5 8 11, анапест – 3 6 9 12.

Укладачі програм націлюють учителів і учнів на розширення кругозору та поглиблення знань з теорії літератури. Сьогодні нікого не потрібно впевнювати в необхідності аналітичної роботи на уроці літератури. Потрібен і аналіз на всіх рівнях, і різні види аналізу. Хочеться нагадати про те, що важливо не тільки навчити знаходити у ліричному творі тропи, фігури, визначати особливості звукопису чи ритмомелодики. Не менш важливо навчити розумінню функцій тих чи інших компонентів художнього твору, усвідомленню того, що вони дають для поглиблення авторського задуму, для адекватного сприйняття твору в його цілісності.

Аналіз ліричного вірша – творча робота, яка повинна сприяти більш глибокому його осягненню і пробуджувати у читача «шосте почуття» – почуття прекрасного.

 

Література

  1. Качуровський І. Метрика: Підручник. – К.,1994.
  2. Літературознавчий словник-довідник. – К.,1997.
  3. Рыльский М. Искусство перевода. – М.,1986.

 

В.І. Мацапура,

кандидат філологічних наук

Полтава

III Міжнародна конференція «Північний вітер: скандинавський світ в науці, освіті та культурі України» об’єднала науковців і вчителів із різних країн

Важливі події

Новини

Тисяча журавлів. Copyright © 2018
Створення сайтів - студія «ВЕБ-СТОЛИЦЯ»