Епоха Середньовіччя на Сході охоплює період, який починається приблизно з III – V ст. н. е. і закінчується у кінці ХУІІ – на початку XVIII ст. На Близькому Сході у середні віки (VIII – XVI ст.) відбувається культурне відродження – довготривале, воістину ряснозоряне світіння, що ввійшло в історію людства під назвою мусульманського Ренесансу. Відродження на Близькому Сході – одна з найвизначніших епох в історії цивілізації людства, «золотий вік» розвитку арабської та ірано-таджицької літератур, зокрема поезії, яка в основному і визначила зміст та ідейно-художню спрямованість «золотого віку», що йому вже не судилося повторитися на Близькому Сході. Минули століття, а шедеври середньовічної арабської та перської поезії залишаються й нині неперевершеними взірцями.

Які ж соціально-економічні, політичні і духовні умови породили цей феномен?

Упродовж першої половини VII ст. проходило об’єднання арабських племен, за яким напрочуд швидко почалась їх експансія на північ Африки, на обширні території Ірану, Середньої Азії та Закавказзя. На Заході арабські володіння простягалися вздовж африканського узбережжя Середземного моря аж до Піренейського півострова, завоювання більшої частини якого було завершено в середині другого десятиліття VIII ст. Наслідком такої експансії стало інтенсивне спілкування країн і народів, взаємодія їх культур, виникнення довготривалих зв’язків між ними у різних сферах творчої діяльності.

Араби-завойовники перейняли у підкорених ними персів і у населення колишніх володінь Візантії (Єгипет, Сирія) основні засади державного управління та адміністративного устрою, суспільного і політичного життя, матеріальної та духовної культури. Встановлення тісних контактів між різними народами і країнами, розквіт у Халіфаті економічного життя і на цій основі розвиток торговельних зв’язків Сходу і Заходу не могли не призвести до того, що цивілізація Близького Сходу виявилася більш високою, ніж цивілізація феодально замкнутого і роздрібненого Заходу.

Як же підкорені арабами народи зустріли завойовників?

Візантійські провінції – Єгипет і Сирія – зустріли появу арабів із захопленням, бо вони достатньо зазнали лиха у візантійській імперії, страждаючи від подвійної експлуатації, а також від постійних спустошливих війн. Араби спочатку ставилися до народів Єгипту і Сирії дуже прихильно і навіть залучали їх, особливо сирійців, до управління державою. Так було у халіфаті Омейядів із центром у Дамаску до середини VIII ст. Становище різко змінилося під час правління Аббасидів, в епоху Багдадського халіфату, коли сирійський вплив зійшов нанівець під тиском зростаючого в державі впливу представників іранської культури.

Як же араби ставились до культури завойованих народів? На початку утворення арабського Халіфату халіф Омар знищив бібліотеку в Олександрії. Йому приписують вислів: «Якщо у цих книгах говориться те, що є у Корані, то вони непотрібні, якщо ж у них йде мова про що-небудь інше, то вони шкідливі. Тому і в першому, і в другому випадку їх треба спалити». Такою була дійсність на початку появи арабів на історичній арені.

Коли ж араби утворили світову державу, картина різко змінилася: вони почали цінувати книгу на вагу золота. Халіф аль-Хакім II придбав один рукопис за тисячу золотих динарів. Араби домовились із Візантією про те, що вони будуть систематично отримувати від неї для своїх бібліотек по одному екземпляру грецьких рукописів. У халіфаті дуже високо почали цінувати працю і особистість ученого. Відоме листування між халіфом аль-Мамуном та імператором Візантії Феофілом щодо запрошення видатного візантійського математика Леона (Левона) до Багдада. Ось ще один, дуже характерний для цієї епохи, факт. Коли місто Тріполі було захоплене хрестоносцями, два сусідніх еміри одразу ж поїхали до хрестоносців викуповувати коштовності, не релігійні святині, не жінок, нарешті, а двох осіб – ученого і каліграфа. Навряд чи люди, які прийшли із Заходу, знали, що спонукало їхніх східних ворогів на такий вчинок, а якщо і знали, то навряд чи могли його зрозуміти: таке ставлення до вчених було тоді зовсім не притаманне Заходу.

У VIII – IX ст. в Арабському халіфаті пожвавлюється інтерес до античного світу, його науки, культури, мистецтва. Арабською мовою перекладають грецькі книжки з логіки, математики, меди-цини, філософії, астрології, алхімії. Східні мислителі коментують Арістотеля, Платона, Галена. З’являється теорія, згідно з якою мудрість грецьких мислителів, що жили в доісламську епоху та були «невірними», вважалася «світлом від лампади пророцтва». На перший план поступово висувається антична містика олександрійського періоду (гносис), елементи якої є вже у Корані (початок VII ст.).

На території Арабського халіфату відбуваються кардинальні зміни й у світосприйнятті, пов’язані з утвердженням і впливом нової релігії – ісламу, по-своєму прогресивної і необхідної для тієї епохи та нового ладу. Гуманісти Сходу щиро вірили в Бога, в те, що Всевишній є творцем світу і людини. Релігійні ідеали були тісно переплетені з гуманістичними. Рудакі писав:

Одна душа, єдине тіло, але знанню – немає дна.

Скажи, о дивний, ти людина чи океанська глибина?

Переклад В.Мисика

Релігійне обгрунтування любові до коханої жінки, до людини, до прекрасного було найвищим виявом гуманізму в ті часи. Водночас з релігійними ідеалами, інколи вступаючи з ними в супереч-ності, зароджувалися, зміцнювалися й утверджувались у свідомості передових людей того часу ідеа-ли справжнього гуманізму. Засновник гуманістичної фарсомовної поезії Рудакі; творець монумен-тальної епічної поеми «Шах-наме» Фірдоусі, філософ, учений і поет Омар Хайям, неперевершені по-ети Гафіз, Сааді, Нізамі у своїх творах славили вільну, щиру, непідкупну любов до жінки, до земного, грішного, але чесного життя. Цей урочистий гімн коханню і людині був для них засобом утвердження гуманістичних ідеалів людської свободи, гідності й доброти. Тому цю величну епоху в історії людства й називають епохою мусульманського Ренесансу.

Розквіт культури і літератури епохи мусульманського Ренесансу можна умовно поділити на два періоди – східний і західний.

Перший період (східний) – охоплює VIII-XI ст. і характеризується творчим розквітом культур народів Месопотамії, Сирії, Єгипту та Ірану. Центрами культури тоді були такі казково багаті міста, як Каїр, Дамаск, Басра, Багдад, Самарканд.

Своєрідно розвивалася нова культура близькосхідного регіону, зокрема у Персії та Середній Азії.

Персько-таджицька література мовою фарсі зародилася на території, на якій мешкали східні іранці та таджики, пізніше поширилася й охопила західні території, де жили перси. У VII – VIII ст. землі Ірану, частини територій Кавказу та Середньої Азії завоювали араби. Примусово запроваджувався іслам, укорінювалися мова і писемність завойовників. Арабська мова як державна і релігійна стала єдиною літературною мовою на всій території Арабського халіфату.

Арабська мова у той час відігравала роль світової. Тому й література мовою фарсі безпосередньо стикалася зі світовою культурою. Зміна мов спричинила глибинні якісні перетворення у персько-та-джицькій літературі, яка сприйняла багато елементів арабо-ісламської культури. Водночас вона зберегла стародавню іранську традицію, власну самобутність. Згодом арабомовна персько-таджиць-ка література VII – IX ст. настільки збагатилася за рахунок арабської культури, що, по суті, створила передумови для виникнення класичної літератури рідною мовою – фарсі (парсі).

Фарсі як літературна мова відродилася на території Хорасана і Мавераннахра, переважно в містах Самарканд, Бухара, Мерв та ін. У VIII – XII ст. література мовою фарсі створювалася й іншими народами Середньої Азії, Ірану та Азербайджану. Мова фарсі вплинула й на розвиток літератур Індії та Туреччини.

Персько-таджицька література з’явилася на хвилі антиарабських виступів, унаслідок яких прийшли до влади іранські династії (спочатку Тахирідів і Сафарідів, пізніше Саманідів) і відродилися рідна мова (фарсі) та іранські традиції. Бухара стає не тільки столицею східноіранської держави, незалежної від Арабського халіфату, а й центром культурного життя всього Східного Ірану і Середньої Азії. У Бухарі сформувалась і процвітала перша школа поезії та прози мовою фарсі. Спадщина цієї школи стала класичною традицією літератури. Тут відшліфовувалися і розвивалися такі поетичні жанри класичної літератури Близького Сходу, як рубаї (лірико-філософські чотиривірші), газель (ліричний вірш із кількох дворядкових строф), касида (невелика поема), маснаві (велика епічна по-ема).

Другий період (західний) – охоплює XI-XII ст. Центри культури переміщуються в Кордову, Севілью, Толедо та інші міста Піренейського півострова. Розвиток культури Сходу халіфата підготував підґрунтя для подальшого його розвитку на Заході. Культура східної частини ірано-арабського світу знаходить своє природне продовження в культурі її західної частини.

Культура цих двох частин ірано-арабського світу і за змістом, і за формою настільки були подібні одна до одної, що сучасники зі Сходу характеризували західну культуру словами з Корану: «Це — наш же товар, повернений нам».

Діячі науки і мистецтва з різних країн мусульманського Сходу стікалися до Андалусії, де знахо-дили кращі умови для творчої роботи. В одній тільки бібліотеці Кордови нараховувалося близько півмільйона томів, що були привезені з різних кінців тогочасного цивілізованого світу.

Через, мусульманську Іспанію (Кордовський халіфат) європейські університети знайомились із працями таких найвидатніших мислителів Сходу, як Авіценна, Аверроес, аль-Газалі та ін.

Таким чином, арабо-ісламська культура Середньовіччя епохи мусульманського Ренесансу визначала деякий час розвиток світової цивілізації. На мусульманському Сході і Заході процвітали казкові міста, будувалися складні за інженерним виконанням споруди, торгівля охоплювала весь цивілізований світ, інтенсивно розвивалися науки, досягли високої майстерності та витонченості ре-месла.

Поетична спадщина Рудакі.

На превеликий жаль, більша частина творчої спадщини Рудакі для сучасних читачів безнадійно втрачена. За переказами і легендами, Рудакі створив мільйон триста тисяч віршованих рядків. До наших днів дійшла лише незначна кількість з цього величного доробку. Разом з уривками творів, знайдених у наш час, його спадщина складає дві тисячі рядків, або тисячу бейтів (двовіршів). Це справжні поетичні перлини, які пробуджують у душах людей почуття світлі і прекрасні. Втілені вони в чотирьох поетичних жанрах: касида, газель, рубаї, кита.

Відомий дослідник творчості Рудакі Й. Бра- гінський писав: «Подібно до того як за уламками скульптури ми впізнаємо геній Фідія, так і почерк дійсно великого поета ми можемо вгадати іноді в одному рядку».

Як свідчить стародавня легенда, цар Соломон у юні роки створив любовну поему – «Пісню над піснями», в зрілі роки – книгу повчальних притч, у старості – «Екклезіаст» – твір, сповнений розчарувань і філософського скепсису. Подібно до легендарного царя Соломона, вже реальний поет стародавньої Індії (VII ст.) Бхартріхарі залишив написані, вірогідно, в різні роки життя «Книгу кохання», «Книгу повчань», «Книгу розчарувань». І у творчій спадщині Рудакі можна виявити ці три цикли, можливо, укладені поетом у різні роки.

Насамперед, це фрагменти ліричних, любовних віршів, що містять і пейзажну лірику, і освідчення в коханні, і вакхічну поезію. Рудакі сповідував універсальну філософську ідею любові – влади серця, яку вважав рушійною силою суспільного розвитку. Його інтимна лірика вишукана за формою і трагічна за змістом: «О дівчино! Розлуки буревій// 3 корінням вирвав цвіт моїх надій!» Або: «Кучері-кучері, стан – як струна,// Тілом – квітуча, очима – сумна». Поезія натхненного кохання створює ніжний образ прекрасної рабині. Про трагічну любов поета і дівчини-рабині наступні покоління складатимуть легенди:

Зрівняв би тебе з кипарисом, якби він тюльпанами вкрився,

Зрівняв би із миртом зеленим, якби він з троянди розвився*.

 

У центрі інтимної лірики Рудакі – переживання ліричного героя, його пристрасні душевні поривання, трагічні ноти нерозділеного кохання:

Ім’я твоє почувши, всім серцем я радію,

Твоїм живу я щастям, тобою молодію.

А як почую звістку, й та звістка не від тебе, –

Тоді втрачаю раптом і радість, і надію.

 

Інколи в одному рубаї (чотиривірші) Рудакі розгортає перед нами справжню маленьку трагедію, дійовими особами якої, наприклад, виступають ліричний герой, його кохана та її батько. Тут є все: і хвилюючий, інтригуючий сюжет, і виразні, глибоко психологічні образи, і цілий спектр почуттів закоханих:

–              Прийшла. – Хто? – Дорога. – Коли? – Як день зайнявся.

–              Чого ж боялася? – Щоб батько не дізнався.

Я цілував її. – В лице? – О ні, в уста.

–              В уста? – Ні, в сердолік. – І що ж? – Він цукром здався.

Другий цикл поезій Рудакі об’єднує ряд дидактичних віршів, окремі бейти та уривки із семи поем-маснаві. Збереглися навіть назви двох із семи поем, які були створені поетом у різні роки, і дата написання однієї з них: «Сонцеворот» – поетичний виклад повчального твору про жіночі хитрощі Сіндбад-наме»; «Каліла і Дімна» – чудовий переспів арабського перекладу однойменного пехлевійського твору, виконаний Рудакі 932 року.

«Каліла і Дімна» Рудакі складалася з дванадцяти тисяч бейтів. Довгі роки із цієї поеми нам був відомий лише один бейт. Знайдено приблизно сто двадцять бейтів, тобто один відсоток від загального обсягу поеми.

Рудакі вірив, що поетичне слово здатне змінити людину. Подібно до Діогена, що блукав з ліхтарем у пошуках людини, Рудакі намагався світлом своєї поезії відкрити в людині її внутрішню гуманістичну сутність. Тому в його поезіях з’являються моральні повчання і настанови, які мали допомогти родині звільнитися від окремих негативних рис і уникнути небезпеки духовного зубожіння:

Як стане підлий частувать, не доторкайсь їди,
Тих прісних ласощів до уст і крихти не клади.
Печені теж не зачіпай, бо є отрута в ній,

В його воді є гіркота – не пий його води.

Хай спрага в тебе на устах, хай мучить печія,

Ти повз його квітучий сад, не глянувши, пройди.
Замість квіток, із верховіть там капле камфора,
Ртуть виступає на плодах – такі в ньому плоди.

 

У своїй поезії Рудакі звертався до коранічних образів і сюжетів, зокрема до образу Ісуса, який входить у пантеон шести найголовніших пророків ісламу:

Хоч єсть і в тебе гострий меч, але вбивать не смій!

Не буде в бога забуття жорстокості твоїй.

Не для насильника той меч загартував коваль, Як не для оцту виноград кладе у чан давій.

Колись убитого Ісус побачив на шляху –

І з дива палець прикусив, і засудив розбій.

Сказав: – Кого ж ти погубив, що у крові лежиш?

І від чиєї ж то руки загине лиходій?

Даремно пальця не труди, в чужий не стукай дім, Бо прийде час – і кулаком застукають у твій.

Образ Ісуса символізує в поезії Рудакі владу розуму. Ісус зображений не Сином Отця Небесного, а згідно з коранічними уявленнями – Пророком, що несе людям істину Божу. Ідеологія раціоналізму, яку сповідував поет-гуманіст, вступає інколи в протиріччя з релігійними його уявленнями: життя – це мить між тим, що було, і тим, що буде. Тому поет писав:

Цьому хисткому світу не радій:

Він тільки дурить, хитрий лицедій.

Добро його за казочку вважай,

А зло його витримувать умій.

 

І, нарешті, вірші розчарування. Рудакі все своє життя намагався допомогти людині стати Людиною, незважаючи на її соціальний стан:

Одне бажання тільки й мав я – для них зразком високим стати,

Та тільки жаль один дістав я з усіх Всевишнього дарів.

 

У жанрі кита поет розчаровано резюмує:

Як жаль, що діти нерозумні

У мудрих родяться батьків

І що ніхто знання й освіти

Успадкувати не зумів.

 

Але найяскравішим твором серед поезії розчарування Рудакі є «Елегія на старість». Порівнюючи своє минуле із сучасним життям, поет філософськи мудро оцінює своє становище як явище метаморфозне (згадайте «Метаморфози» Овідія). До тих змін, що відбулися з ним, поет готувався все своє життя і сприймає їх, наче випробування долі, неминучість і сенс якої відомі лише Всевишньому:

Минулася пора його, минулась дружба щира,

Минув той час, коли він був найпершим у еміра!

Ти знайдеш вірші Рудакі у шаха на столі,

Їх шанували і тоді всі владарі землі.

Минув той час, як віддавав йому весь світ пошану,

Минув той час, коли він був поетом Хорасану!..

Змінився світ, і я змінивсь – такий талан людини.

Дай палицю! Прийшла пора для палиці й торбини!

 

Поет був прихильником фольклорних жанрів, епічних мотивів, міфічно-казкових образів стародавньої іранської культури доісламського періоду. Хоча чотиривірші-рубаї існували в іранській писемній літературі і до Рудакі, однак його внесок в обробку цієї малої жанрової форми дуже суттєвий. Рудакі, разом із талановитою плеядою молодих учнів, розвивав свою естетику вірша, створивши так званий «хорасанський» стиль. Він приніс у поезію і «свіжість ранішньої роси», і «ше-рехатість полови, розсипаної на току», і «важку селянську думу про врожай». Поет не пристосову-вався до існуючих канонів панегіричної поезії, а творив свою поезію, для якої зразком була народна пісня, недаремно у молоді роки він сам був народним співцем і музикантом. Естетика простого і , звичайного, де зміст і форма зливаються в єдине ціле, стали сутністю його поезії. Із стародавньої іранської традиції він вніс у структуру вірша зриму симетричність, універсальну поляризацію, вагомість і особливу музичну ясність. Завдяки цьому, наприклад, рубаї поета досягли поетичної завершеності і виразності, незважаючи на мінімальний об’єм чотиривірша. Рудакі шліфував кожний бейт, перетворюючи його на самостійний закінчений твір:

Без діла не дармуй, життя свого не гай,

Живи роботою, за неї вболівай!

 

Тому ми зустрічаємо у Рудакі чотиривірші з двохбейтовою композицією:

Малим задовольняйся, душею не криви,

Будь вільний, нахилять не квапся голови.

В добрі – забудь себе і не вдавайся в тугу,

В нужді – про себе дбай і весело живи.

 

У цьому випадку рубаї розділяються на два завершені бейти (2 + 2). У свою чергу кожний бейт поділяється на значущий рядок із висхідною інтонацією і завершальний – із нисхідною. Між собою два бейти пов’язані майже довільно, найчастіше римою і загальним настроєм. Однак найбільш типовою для рубаї є така схема: 2+1 + 1.

Створював Рудакі і різновиди касид: застільну – «хамрія», сатиричну – «хаджвія», траурну – «марсія». З успіхом творив Рудакі і у жанрі газелі, про що свідчить, наприклад, популярність його вірша «Знову вітер від мульяну повертає…»

«Цар поетів» свого часу Унсурі (XI ст.), засмучуючись з приводу того, що йому не під силу писати газелі, подібні до створених Рудакі, визначав його стиль як незбагненний за своєю майстерністю: «рудаківар» – «рудакійський».

Для наступних поколінь поетів Рудакі виступав як законодавець класичної поезії. Він мріяв про те, щоб світ був кращим, оспівував звичайну людину і прагнув досягти Еармонії і Краси і в творчості, і в звичайному людському житті.

Естетика поезії Омара Хайяма.

Поетичні перлини поета – оригінальні філософсько-ліричні чотиривірші (рубаї) – були об’єднані сходознавцями перекладачами у збірку «Рубайят». Омар Хайям був послідовним прихильником цього жанру персько-таджицької лірики. Форма рубаї часто використовувалася для викладу філософських роздумів. Значне місце в них займають мотиви кохання і вина, які трактуються, однак, як символи: кохання – любов до Бога; вино –           напій з джерела мудрості.

Омар Хайям творчо сприйняв особливості рубаї суфійського типу (містично-філософську забарвленість, алегоричність та символізм мови) та синтезував їх із досягненнями світського рубаї. Але принципово нове, що привніс Омар Хайям у цей традиційний жанр, полягає в науково-філософській глибині чотиривірша, яка в його творчості базується на раціоналістичній світоглядній основі. Омар Хайям відшліфовував форму чотиривірша як дорогоцінний камінь, визначаючи внутрішні закони рубаї.

Гаслом творчості поета можуть бути слова: «Хай живе Життя!» Яким воно буде після смерті – не відомо нікому. Усі помремо, перетворимося на глину, але воістину мудрий той, хто проживе свій вік за законами доброти, любові й людяності:

Боюсь, що бічьше ми не вернемось додому,

Ні з ким не стрінемось у обширі земному.

Цю мить, що ти прожив, вважай своїм трофеєм!

Бо що нас потім жде, не дано знать нікому.**

 

Життя – це мить, сповнена невідомого для людини сенсу , але якою буде ця мить,- залежить і від самої людини:

Хай кожна мить, що в вічність промайне,

Тебе вщасливлює, бо головне,

Що нам дається тут, – життя: пильнуй же!

Як ти захочеш, так воно й мине.

 

Естетика поезії Хайяма – не страх перед «навісною долею» і не покірність їй, а сприйняття життя в його миттєвій красі. Не всесвітня жура, а насолода кожною хвилиною цього життя:

Безглуздо мучити себе самого – хай

Малий достаток твій, ти лишку не шукай:

Тіш, що од вічності записане тобі,

Будь задоволений, бо це ж і є твій пай!

 

З першого погляду заклик поета – «Лови мить!» – сприймається як відчайдушне намагання людини урвати шматочок мінливого щастя. Насправді ж в таких чотиривіршах криється глибокий підтекст, і мить потрібно розуміти як певне сприйняття життя, як систему оптимістичного світосприйняття людини, як заклик звільнитися від кайданів, що сковують відважний політ людської думки.

Глибоке гуманістичне розуміння сутності людини як особистості вільної, створеної для постійного самовдосконалення, пронизує поезію Омара Хайяма:

Хіба у Всесвіті найкращий твір – не ми?

В очах у розуму зіниця й зір – не ми?

Це коло всесвіту скидається на перстень,

А камінь, що горить ясніш од зір, – це ми.

 

Хайямівський ліричний герой у постійному пошуку недосяжної істини. Тому в чотиривіршах поета звучать скепсис і відчай, віра і заперечення: «ні мусульманин – ні єретик», «ні раб – ні пан», «ні насолода – ні страждання»:

Ми поряд з келихом тримаємо Коран,

То йдем у праведний, то знов у грішний стан.

Під синім небом цим не зовсім ми кафіри.

І не належимо цілком до мусульман.

 

Омар Хайям любить закидати читача запитаннями: «Так що ж робити?», «То як же бути?», «Так що ж то далі?»

Що Небо виграло, вдихнувши в мене душу?

Коли піду я геть, іцо в світі я порушу?

Кого я не питав, ніхто не пояснив,

Чому я в світ прийшов, чому я зникнуть мушу.

 

Що ж є основою буття? – запитує поет. Розум? Віра? А може, одвічна боротьба Добра і Зла? І віддає перевагу Любові як першооснові людського існування:

Шукав поради я у зошитах сторіч –

І скорбний друг таку промовив річ:

«Щасливий тільки той, з ким поруч мила, схожа

На місяць-білозір у довгу-довгу ніч!»

 

У віршах поета багато недосказаного: напівтони, натяк, умовність, незавершеність думки, умисна туманність висловів. Він спонукає читачів мислити самостійно, йти дорогою пошуку і думати. А висновок? Він у трьох уявних крапках останнього рядка другого бейту хайямівського рубаї:

Цей топче стежечку до монастирських брам,

Той шлях до Істини собі торує сам…

Боюсь, настане день і пролунає голос:

«Ви блудите, сліпці! Не тут вона й не там!»

 

Омар Хайям був сином свого часу, але як поет він доторкнувся до вічних таємниць буття. Митець не розкрив їх людству, бо добре розумів, що кожна людина має право вибору. Може, в цьому і полягає основний сенс гуманізму, який сповідував великий життєлюб Омар Хайям.

Великий гуманіст XII століття.

Постійно звертався Нізамі до стародавніх переказів і легенд різних народів і епох у пошуках відповіді на одвічні питання: що таке життя, земне щастя і людська справедливість, у чому полягає їх сенс і таємнича привабливість:

… Що таке життя?..

Завіса впала. Те, що знаєш, – знай.

Шістдесят тисяч рядків п’яти поем Нізамі – це шістдесят тисяч стежинок безперервного пошуку, які привели поета і мислителя до філософських і соціальних висновків: свобода особистості дорожча за всі блага; блискавка бунтарського розуму миліша за блиск діамантів; перетворення низьких пристрастей людських у благородні діяння духу вищі за алхімічні перетворення заліза на золото. Розкутий дух, діяльна вільна особистість – такий «філософський камінь» поезії Нізамі.

У двадцять років Нізамі був уже відомим митцем. Прихильник його поезії, один з правителів Дербенту, подарував йому кипіакську рабиню, красуню Афак. Молоді люди палко покохали одне одного і незабаром побралися. У молодого подружжя народився син – Мухаммед, та щастя тривало недовго. 1180 року кохана дружина поета вмирає. І хоча після цього Нізамі ще двічі одружувався і двічі ховав своїх дружин, але всю свою ніжну і незгасну любов він, віддав пам’яті Афак і дбайливому вихованню сина.

Любов до Афак надихала Нізамі впродовж усієї поетичної творчості. А друга його поема, «Хосров і Ширін», створена 1181 року, присвячена безпосередньо їй.

Свого сина Нізамі неодноразово згадує у віршах і поемах і приписує його втручанню створення іншої поеми про кохання, знаменитої «Лейла і Меджнун».

Нізамі був щиро віруючим суфієм. Він прожив усе життя на межі бідності, але в «золоту клітку» не пішов, не став придворним співцем, не «простягав руки» заради кусня хліба. Праця, що прикрашає життя і підносить людину, – одна з основних тем у його творчості. Однак цим не обмежуються заповіти великого мислителя людства. Він вважав, що царство справедливості має бути зведене спершу в душах людських і лише потім стане можливим на землі.

«Вимоги Нізамі до людини надто суворі, – писав російський дослідник творчості поета Є.Е. Бертёльс, – його мораль – для надзвичайно сильних людей, здатних підняти на свої плечі такий важкий тягар». Але погодьтеся: у всі часи саме такі винятково сильні духом люди вказували дорогу до правди святої, добра та любові і першими ступали на цей тернистий шлях, надихаючи своїм прикладом інших.

Літературний скарб Нізамі. Літературну спадщину Нізамі складають п’ять епічних поем: «Скарбниця таємниць (близко 1173), «Хосров і Ширін» (1181), «Лейла і Меджнун» (1188), «Сім красунь (1197), «Іскандер-наме» (близько 1201), об’єднаних під назвою «П’ятериця» («Хамса»), а також газелі, касиди, рубаї та інші твори ліричного жанру. З ліричної спадщини поета збереглися лише 6 касид, 116 газелей і 30 рубаї.

Світову славу поетові принесла «П’ятериця». Гете у «Західно-Східному дивані» писав: Чарівність поем безмежна, різноманітність безкрайня».

«П’ятерицю» відкриває «Скарбниця таємниць» – дидактична поема, яка складається з великої вступної частини і двадцяти розділів. У свою чергу кожний розділ містить цілий ряд повчальних притч. Основний зміст поеми – тема справедливості, ідея розумного правління і «доброго царя». Незважаючи на те, що і тема, і композиція «Скарбниці таємниць» традиційні, поема, в цілому, досить оригінальна, насамперед з точки зору розробки її художньої форми. Сам Нізамі стверджував: «Створив я новітні чари, з нової форми образ відлив».

Натяк, уміщений у назві поеми («Скарбниця таємниць»), розкривається вже у вступній частині і свідчить про високе розуміння поетом відповідальності, яку він на себе бере, починаючи роботу над поемою.

За переказами міраджа, тобто дивовижного сходження пророка Мухаммеда на небо, він побачив закрите таємне приміщення і спитав архангела Гавриїла, що міститься в ньому. І отримав відповідь: «Це – скарбниця таємниць, а мова поета – ключ до неї». Отже поема, з погляду Нізамі, це не просто збірка захоплюючих притч, а божественний «глагол», що прорікає устами поета – апостола правди – у яскравій, високохудожній формі.

Вершиною творчості Нізамі вважається поема «Іскандер-наме», яка завершає «П’ятерицю». В ній розповідається про мудрого правителя, вся діяльність якого спрямована на благо народу. Поема складається із двох частин: «Книга слави» і «Книга щастя».

Таким чином, п’ять поем Нізамі визнані наступними поколіннями єдиною п’ятерицею (хамса), кананізованою як особлива жанрова форма, предметом нескінченних наслідувань і переспівів, «відповідей» і поетичного змагання (назіра). Лише на одну першу поему «П’ятириці» – «Скарбницю таємниць» – виявлені назіра на фарсі — 42, на тюркських мовах – 4, а на третю поему – «Лейла і Меджнун» – на фарсі – 20, на тюркських -18, на курдському – 1.

Творчість Нізамі в усі часи приваблювала прихильників його таланту сильним зарядом естетич-ного піднесення, спрямованого на практичну дидактику, на збудження дії, на невпинний рух до іде-ального у процесі постійного самовдосконалення людини. Вшановуючи пам’ять і творчі здобутки великого гуманіста, 1991 рік був об’явлений ЮНЕСКО роком Нізамі Гянджеві.

«Лейла і Меджнун»

Тема спопеляючого кохання – одна з головних у творчості Нізамі. Три з п’яти його поем («Хосров і Ширін», «Лейла і Меджнун», «Сім красунь») – про кохання.

Навесні 1188 року до уславленого поета прибув посланець ширван-шаха Ахсатана І і вручив Нізамі листа свого повелителя з проханням написати перською мовою віршовану обробку старої арабської легенди про трагічне кохання юнака Кейса до чарівної дівчини на ім’я Лейла.

Поет погодився виконати замовлення, але вирішив іти своїм шляхом, не повторюючи попе-редників. У вступній бесіді про те, «як виникла книга ця у віршах», поет пише:

Вперед! За труд! Так наказав нам шах,

Хоча й вузький для мене битий шлях…

Нізамі змінює окремі сюжетні деталі відомої легенди, але його новаторство не в зміні деталей сюжету, а в трактуванні кохання як почуття ідеального: Любов, що в серці відгуку не зна,

Не варта і найменшого зерна.

Дарма, що відгуку мені нема:

Люблю тебе, а інше все дарма!

В моїм коханні ти не знайдеш меж,

Хоч ти мені лиш рани завдаєш.

Від ран отих болить душа моя,

А ти живеш – і вже щасливий я!

 

Лейла і Кейс, кохаючи одне одного, не можуть бути щасливими лише через те, що юний поет не хоче жити за законами святенницької моралі. Його поезія палка і натхненна, як його кохання. А за ортодоксально-релігійними уявленнями, і нестримане кохання, і поезія – аморальні, серйозне за-няття мистецтвом – безглуздя. Любити можна тільки Бога, а щастя можливе тільки у раю. Кейс відкидає таку мораль. Його поведінка – виклик тогочасному суспільству. А тому для оточуючого світу, для людей він – божевільний, «меджнун», котрий втратив від кохання розум. Батько Лейли силоміць віддає дівчину заміж за іншого.

В умовах панування суворих заборон та релігійних догм кохання призводить героїв Нізамі до катастрофи. Меджнун розриває всі зв’язки із суспільством. Минає час, і Лейла овдовіла. Здавалося б, зникли перешкоди, і закохані можуть бути разом. Та Меджнуну звичайна жива Лейла вже не потрібна. І Лейла вмирає, звільняючи місце ідеальному образу, що живе в серці Меджнуна. Але Кейс не зміг жити без Лейли, «тяжкого осуду Меджнун не зніс» і помер на могилі коханої:

Вони заснули вдвох до дня спіткань,

Ні кар не боячись, ні дорікань.

 

Поема «Лейла і Меджнун» – гімн чистому Коханню, без якого поет не уявляв щасливого життя на землі.

Поезія Нізамі не була б такою привабливою, якби не мала глибокого підтексту, прихованої таємниці. У поемі «Скарбниця таємниць» Нізамі писав: «В устах поета схований ключ від скарбниці». Для того, щоб відкрити для себе скарби поеми «Лейла і Меджнун», треба до кінця зрозуміти її «заповітну мову».

Нізамі вважав, що людська любов, як феномен матеріального, є основою любові до Бога. В реальній жінці, у даному випадку в образі Лейли, що втілює гармонію і красу, незримо присутній Творець. її краса сприймається поетом як втілення краси Творця в його творіннях. Сприйняття сутності цієї краси і є, як вважає Нізамі, найдосконалішою любов’ю, бо вона – рушійна сила розвитку найбільш високих здібностей людини.

Для сприйняття цієї вищої сутності любові людина мусить розвивати в собі певні здібності. їх відсутність не дозволяє людині витримати Божественного зоріння. Трагедія Меджнуна і полягає в тому, що він не готовий до сприйняття Божественної Істини – Краси. Ось як про це говориться в одній із багатьох притч про трагічне кохання Меджнуна і Лейли, яку добре знав Нізамі і яку мав на увазі, створюючи свою поему:

«Плем’я безумця молило деяких людей із племені Лейли, щоби Меджнуну було дозволено осяятись «лицезрінням краси Лейли». Плем’я Лейли відповіло, що не бачить у цьому нічого поганого: «Але Меджнун не володіє силою, яка б дозволила йому споглядати красу Лейли». Вони привели безумця і підняли перед ним край шатра Лейли. «Як тільки він побачив складку одежі Лейли, то відразу втратив свідомість».

Отже, в кожній поемі Нізамі є той прихований, таємний зміст, який відкривається тільки тоді, коли людина постійно працює над своїм самовдосконаленням, і на цьому шляху творчість Нізамі була, є і буде для неї орієнтиром у пошуках Істини.

Натхненний найвищою істиною.

Достеменної біографії Хафіза, обгрунтованої доведеними фактами та особистими свідченнями поета, не існує. Все, що ми знаємо про нього, – це декілька переказів про життя поета, вміщених у різних середньовічних антологіях (тазкіра). Дослідження останніх років, критика тексту «Дивана» («Збірки поезій») Хафіза внесли деякі уточнення у його біографію і підтвердили пізнавальну цінність переказів про нього. Ці перекази інколи явно фантастичні, однак звучать як голос народу про свого улюбленого поета і поповнюють фонд оцінок творчості Хафіза – важливе джерело розуміння його поезій.

Дід майбутнього поета жив у Ісфахані. Пізніше – переїхав у Шираз, де і помер. Його син Бахаїдцін згодом став одним із найбагатших купців Ширазу, але невдовзі помер і він. По його смерті залишилося троє маленьких дітей, молодшим із яких і був Шамсідцін Мухаммад – майбутній уславлений поет, який увійшов у історію світової літератури під псевдонімом Хафіз.

По смерті батька сім’я, залишившись без годувальника, дуже швидко розорилась, і двоє старших братів змушені були шукати щастя і заробітку в інших містах. Майбутній поет залишився із «матір’ю в Ширазі. Згодом його віддали на виховання якійсь людині, котра, як тільки хлопчик підріс, відмовилася від нього. З того часу і почалося важке трудове життя хлопчика – учня ремісничого дріжджового закладу: всю ніч, аж до самого ранку, йому доводилося возитися з опарою, готуючи дріжджові вироби.

Поряд із закладом, де працював Шамсідцін Мухаммад, була розташована школа, і жадоба сироти до знань взяла своє: одну третину мізерного заробітку він віддавав матері, другу – витрачав на себе, а третю – платив вчителю, доки не навчився грамоти і не вивчив напам’ять Коран. Публічне читання напам’ять Корану – було професією бідняків. У аристократичних колах вважалось принизливим навчати своїх дітей цієї професії, зрештою, як і будь-якому іншому ремеслу. Але для Шамсіддіна Мухаммада ця професія була справжнім порятунком.

За часів Хафіза серед ремісників, постійних відвідувачів торговельних рядів ширазького базару, були популярними своєрідні поетичні «клуби» поціновувачів поетичного слова. Ці об’єднання ремісників, суфійських за своїм характером, часто були таємними. Збори таємних ремісничих спілок під проводом енергійних ватажків проходили в дуканах (майстернях), розташованих на базарах, або у затишній корчмі на околиці міста (іслам забороняв пити вино і, природно, такі заклади розташовувались подалі від очей правовірних мусульман).

Учасників таких зборів зневажливо називали «рінд» («босяк»), але самі вони, прийнявши це прізвисько, вкладали в нього позитивний зміст: «сміливий», «хвацький», «молодецький». У цьому середовищі цінувалось гостре слово, сатиричні вірші, спрямовані проти правителів і святенників, поетичні твори суфійського характеру. Були серед них і справжні знавці поезії, які безпомилково могли відрізнити наслідувальні вірші від віршів, що містять глибоку думку.

Ось в один із таких дуканів торговця мануфактурою, справжнього цінувальника поезії, занадився ходити молодий майстер дріжджового цеху Шамсідцін Мухаммад. Тут він і сам почав складати і читати свої вірші. Але вони були настільки недосконалими, що постійно викликали глузування з боку знавців поезії. Іноді його навіть навмисно запрошували почитати свої вірші, щоб продемонструвати іншим молодим поетам, як не треба писати:

Одного разу, ображений і пригнічений глузуваннями приятелів по перу, Хафіз поплентався до мазару (гробниці) відомого суфійського шейха Баба Кухі, гірко плачучи і бідкаючись на свою долю, поки нарешті стомившись, не приліг на землю і не заснув. Уві сні він побачив сивого старця, який сказав йому: «Воскресни і йди своїм шляхом, бо брама пізнання розчинена перед тобою». На запитання враженого юнака: «Хто ти?» – старець відповів: «Халіф Алі». Тільки-но юнак прокинувся, з уст його злетіла знаменита газель, що починалася словами:

Учора мені на світанні від муки свободу дали,

У темряві ночі живущу в уста мені воду дали.

Повернувшись до дукану, Хафіз зустрів там тих, хто насміхався над його поезією. Вони, для забавки, запропонували йому прочитати якусь свою газель. Хафіз погодився і прочитав їм новостворену, яка викликала загальний подив. Поету не повірили, що це його витвір, і запропонували зімпровізувати газель на задану тему. Він тут же виконав і це завдання, що викликало ще більше збентеження у присутніх. Після цього випадку про його поетичні здібності пішов розголос, а згодом –

його визнали як великого поета. Хафіз немов прозрів і відчув себе пророком. Згадаймо, на Сході сприйняття справжнього поета як пророка було традиційним.

«Великий поет світового значення завжди народжується і дозріває на національному грунті, – писав знавець творчості Хафіза Й. Брагінський, – Отримавши загальнонародне визнання на своїй батьківщині, він входить у світову літературу, знаходячи в ній безсмертя, стає співцем людства. Це цілком стосується і Хафіза.»

Завдяки перекладам на європейські мови, з кінця XVIII ст. Хафіз стає широко відомим західному читачеві. На початку XIX ст., завдячуючи розділу «Хафізнаме» у «Західно-Східному дивані» Гете, поет назавжди увійшов у світову літературу і здобув всесвітнє визнання. У свій час найбільш авторитетний західний іраніст, англійський учений Е. Браун, проводячи співставлення Хафіза із Данте на користь першого, вважав, що позитивна якість газелей Хафіза полягає в тому, що вони зовсім байдужі до злоби дня, що вони, можна сказати, розглядають все під знаком вічності. І це дійсно так. У бейтах хафізівських газелей міститься життєва енергія величезної сили, бо і в звинуваченнях поета на адресу сучасної йому дійсності, і в оспівуванні вільного рінда, і в мріях про майбутнє він досягає недосяжних раніше висот узагальнення.

Універсальні, символічні образи газелей Хафіза, що відображають загальнолюдські долі, роблять його поезії вічними. В Україні знають і люблять газелі Хафіза, в першу чергу завдяки перекладам відомого сходознавця академіка Агатангела Кримського і блискучого поета-перекладача Василя Мисика. Поета епохи мусульманського Ренесансу Хафіза і сучасного українського читача розділяють століття, але це лише надає його поезіям ще більшого загальнолюдського звучання.

Неперевершений майстер газелі.

У творчості Хафіза газель як жанрова форма досягла кульмінації свого розвитку. Поет творчо сприйняв усе те, що його попередники домоглися у цьому жанрі, художньо вдосконалив газель, надав їй ще більшої завершеності, досягнувши бездоганної пластичності.

Газель, як і рубаї, тісно пов’язана з усною народною творчістю і виросла з народних пісень. Газель приваблювала своїх прихильників тим, що вона могла передати найінтимніші почуття людини, переважно любовні, вона була мелодійною, бо виконувалась як пісня, вона вміщувала і могла висло-вити значно більше художньо-образної інформації, ніж чотиривірші рубаї.

Попередники Хафіза відточили «матла» (перший бейт), який створює основний настрій газелі, і «макта» (останній бейт), як завершення її, немов об’єднавши два кінці низки – початок і кінець га-зелі,- на яку, як перлини, нанизані бейти (двовірші). Усе це надало газелі певної завершеності, єдності та цілісності. В той же час, кожний бейт у середині газелі міг існувати досить самостійно, як окрема сентенція, афоризм, іноді парадокс. Це давало можливість створювати газелі і з пов’язаними між собою бейтами, націленими на розкриття однієї теми, і з «розпорошеними» бейтами, які легко переставлялися в середині газелі без шкоди для основного її мотиву, пов’язаного зовні лише перегуком матла і макта.

Кохання було загальною темою газелі. Починаючи з арабської газелі, у цьому жанрі виражали два полярно протилежні мотиви: любов-насолоду і любов-страждання. Кожному із цих двох основних мотивів була притаманна ціла гама тонів, напівтонів та різноманітних відтінків, які створювали витончену арабеску загального фону основного образу переживання: чари весни, трепетна радість очікування зустрічі з коханою, п’янка насолода кохання і т.п., з іншого боку – нестерпна біль розлуки, спопеляючі страждання від нерозділеного почуття, муки, які завдала жорстока доля, і т.п.

Суфійські поети – Сааді, а особливо Ходжу Кірмані, – внесли у жанр газелі нові універсальні теми, окрім любові, – пантеїзм , суфійську і філософську тематику, але продовжували ці теми пода-вати через любовні мотиви. Щодо хафізівської газелі, то в ній знайшли вираження обидва ці мотиви, іноді навіть в рамках одного вірша. Однак Хафізові вдалося в любовних образах відтворити не тільки особисті мотиви, а й піднятися до узагальнень у масштабі загальнолюдських цінностей. Якщо раніше суттю газелі були почуття, а, наприклад, касиди – розум, то хафізівська газель здійснила органічне поєднання емоції розуму. Це органічне поєднання стало гармонійним завдяки ретельній шліфовці кожного слова, що спричинило нерозривну єдність форми і змісту. Тому основною ознакою хафізівської газелі вважається виняткова різноманітність усередині одноманітності. Наприклад, лише у трьох газелях Хафіза звертання до коханої виражено по-різному: «Султанша моя!», «Любов моя!», «О друг!», «Володарко», «Душа моя!», «Падишах краси», &Мій Бог!», «Друг». Із 8 таких звертань тільки два рази є повтор такого, здавалося б, найбільш поширеного в газелі елементу.

У різноманітності всередині добровільно прийнятої одноманітності особливу роль відіграють ланцюжок асоціацій та пафос натяку. Підкреслюючи у газелях Хафіза особливу роль асоціативного натяку, російський сходознавець М.Занд писав: «Не ризикуючи впасти у модернізацію, ми можемо стверджувати, що… в газелях Хафіза вже творчо був усвідомлений і послідовно застосований той метод розкриття духовного стану героя, який європейська література вперше стала використовувати лише у XX ст.»

Газелі Хафіза наповнені глибоким ліризмом і філософським змістом. Саме такою є його газель «Учора мені на світанні…» Уже перший бейт («матла») цієї газелі заінтриговує слухача, який відчуває, що відбулось щось незвичайне, але він ще не знає, що саме:

Учора мені на світанні від муки свободу дали,

У темряві ночі живущу в уста мені воду дали.

У перших трьох бейтах, за допомогою символічних образів «ночі» та «єства», Хафіз поступово розкриває основний зміст своєї газелі:

Промінням єства осяйного знечулену душу змогли,

Із кубка вина, що підносить до світлого сходу, дали.

Який же прекрасний той ранок, блаженна та ніч, у яку

Нещасному з призводу Долі щасливу нагоду дали!

 

Блаженна ніч, ніч вирішення долі, ніч могутності – це ніч, коли Аллах через архангела Джаб- раїла (біблійного Гавриїла) доручив Мухаммаду пророчу місію. У цих бейтах натяк на те, що Хафізові самим Всевишнім була дарована Істина і, таким чином, він є носієм покладеної на нього священної місії пророка:

Я потім віч-на-віч заглянув у дзеркало дива-краси,

Там сяйво єства мені бачить, не бачене зроду, дали.

Поет за допомогою Божого провидіння прокидається від забуття, йому відкривається Істина, і ця Істина – сутність єства – виявляється у суті самої людини, яка прагне цієї Істини. Так, у містичній формі, за допомогою образів символів та асоціативних натяків, Хафіз стверджує думку про те, що тільки тоді поет стає пророком, досягає вищої Істини, коли, ідучи тернистим шляхом, за свої страждання отримує найвищу нагороду – «бачить не бачене зроду»:

Чи дивно, що серце радіє й душа задоволена всім?

Тому, хто притулку не має, прихил у негоду дали.

Тернистим і важким був шлях до Істини, але якщо поет пройшов його достойно і досягнув мети, і, нарешті, відчув себе щасливим, то він заслуговує найвищої нагороди:

Я буду той день уславляти, що радість мені провістив,-

Його за терпіння незламне мені в нагороду дали.

У шостому бейті майже повністю розкривається інтригуюча загадка першого бейту: «від муки свободу дали».

В останніх двох бейтах, але вже в нових, більш реальних і зрозумілих для сучасників поета образах, повторюється та ж сама думка – право поета на знання вищої Істини, яка, у свою чергу, як Боже провидіння, спасе його від підступних ворогів, невігласів і дасть йому благодатну насолоду:

Цей мед, що тече з мого слова, – це тільки заплата моя

За ту Шаг-Небат, що сьогодні мені в насолоду дали.

В подяку свою, о Хафізе, подячного цукру докинь

За те, що тобі цю красуню струнку й легкодуху дали.

 

За народними переказами, які супроводжують майже кожну газель Хафіза, Шах-Небат – це ім’я красуні, яку пристрасно покохав поет і чиє визнання він нарешті отримав. У тому-то й полягає гли-бинна сутність хафізівської газелі, що в ній є різні рівні сприйняття: від містичних, філософських роздумів до всепоглинаючого почуття радості від взаємної любові. Багатогранність поезії Хафіза притягувала до нього найрізноманітніших шанувальників – ученого і простолюдина, містика і філософа, праведника і гульвісу. І в багатьох випадках кожний прихильник поезії Хафіза знаходив у його творчості те, що шукав, відкидаючи те, що не хвилювало ні його розуму, ні його серця.

Свідченням широкої народної любові до творчості Хафіза є і той факт, що майже кожна його газель має свою легенду. Одна з них пов’язана із популярною в народі газеллю поета, що починається таким бейтом:

Коли вродливиця шіразька у мене серце візьме з бою,

Я за її індійську мушку дам Самарканд із Бухарою.

Легенда стверджує, що коли Тімур захопив Шіраз, він викликав до себе Хафіза і гнівно кинув йому: «Я підкорив увесь світ для того, щоб уславити Бухару і Самарканд, а ти смієш кидати їх як подарунок під ноги якійсь шіразькій тюрчанці за її нікчемну індійську мушку!» «Поглянь, шах, до чого довело мене моє марнотратство», – відповів Хафіз і показав на своє дервішське дрантя. Дотепною відповіддю поет врятував своє життя.

Показовим є і те, що у Таджикистані саме ім’я Хафіза стало сприйматися як синонім співця на-родних пісень. Старе розуміння слова «хафіз» – знавець Корану – набуло нового значення. «Зай-матися хафізі» стало означати вміння високохудожньо виконувати пісні.

Поезія Хафіза – це творчий синтез психологізму Нізамі, раціоналізму Омара Хайяма, естетичності Румі, словесної майстерності Сааді. Цей поетичний сплав пронизує бунтарський дух свободи і віри Хафіза в невичерпні можливості людини на шляху самовдосконалення, який і приведе її до вершин гармонії Духу.

Запитання і завдання:

  1. Підготуйте розповідь про те, як Хафіз став поетом. Зверніть особливу увагу на роль, яку відіграли збори любителів поетичного слова у творчому становленні поета.
  2. Чому Хафіза вважають великим поетом світового значення, а його поезію – вічною?
  3. Які жанри поезії Близького Сходу ви знаєте? Назвіть їх. Дайте розгорнуту характеристику газелі як жанру ліричної поезії. Наведіть приклади хафізївських газелей: а) з пов’язаними між собою бейтами, націленими на розкриття однієї теми; б) з «розпорошеними» бейтами, які легко можна переставити в середині однієї газелі.
  4. Що нового вніс Хафіз у жанр газелі? У чому полягає сенс виняткової різноманітності усередині одноманітності в хафізівських газелях?
  5. Чим приваблюють вас газелі Хафіза? Підготуйте виразне читання однієї з газелей поета. Спробуйте самостійно проаналізувати її.
  6. Порівняйте перший і останній бейти будь-якої газелі Хафіза. Поміркуйте, що спільного у цих бейтах і чим вони відрізняються.

 

Ю.І. Султанов,

кандидат педагогічних наук, доцент кафедри світової літератури

Прикарпатського університету ім. В. Стефаника

 

1 Халіфат – назва арабської держави, що виникла в VII ст. внаслідок завоювань у Північній Африці, Південно-Східній та Західній Європі. Халіф – титул монарха, що поєднував світську владу з духовною, був главою мусульман своєї країни.

2 Кафіри – «невірні» у мусульманському світі.

3 Пантеїзм – філософсько-релігійне вчення, за яким Бої ототожнюється з природою.

 

Державний стандарт базової середньої освіти. Проєкт (2019). Громадське обговорення. Спецвипуск журналу «Зарубіжна література в школах України» (№ 6, 2019) 

Важливі події

Новини

Тисяча журавлів. Copyright © 2018
Створення сайтів - студія «ВЕБ-СТОЛИЦЯ»