Шахова Кіра Олександрівна – відомий вчений, доктор філологічних наук, заслужений професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор кафедри зарубіжної літератури.

Закінчила Київський університет (вчилась на відділі германістики), аспірантуру цього університету. Захистила дисертацію з угорської літератури. Вивчала чеську, польську, угорську мови. Вільно володіє німецькою мовою, читає і перекладає з англійської.

Починаючи з 1963 року, Кіра Олександрівна працює на кафедрі зарубіжної літератури факультету іноземної філології. Читає, в основному, курси зарубіжної літератури XIX і XX ст. та історії культури й образотворчого мистецтва.

К.О. Шахова – автор 13 книг, монографій, збірників статей. Написала 2 книги про образотворче мистецтво. Разом з членом-кореспондентом НАН України Д.С. Наливайком видали підручник «Зарубіжна література XIX сторіччя. Доба романтизму», за яким сьогодні успішно навчаються студенти.

За редакцією К.О. Шахової в 1992 році вийшла перша хрестоматія, в 1995 році – перша шкільна програма із зарубіжної літератури.

Кіра Олександрівна багато уваги приділяє німецькомовній літературі. Великий інтерес викликають її статті про німецьку й австрійську літературу, виступи на конференціях як в Україні, так і за її межами.

В даний час К.О. Шахова працює над новим підручником про літературні напрями і течії другої половини XIX ст. – реалізм, натуралізм, символізм.

Вельмишановна Кіро Олександрівно, Ви – автор і редактор визнаної вчителями шкільної програми із зарубіжної літератури 1995 року, за якою зараз вони продовжують працювати. Тому, готуючи номер журналу «Всесвітня література та культура в навчальних закладах України», присвячений американській літературі, ми вирішили звернутися до Вас як до відомого фахівця із зарубіжної літератури, до якого прислуховується вся Україна.

Перше запитання до Вас таке:

Яке місце посідає американська література серед інших літератур світу? У чому Ви вбачаєте її значення і своєрідність розвитку?

Американська література – одна з національних світових літератур, так само, як література англійська, індійська чи якась інша. Для кожного народу своя національна література – це предмет і гордощів, і радощів, і насолоди. Але часто це зовсім не означає, що ця національна література має той самий успіх і за межами країни.

Американська література сформувалася як своєрідна оригінальна література, яка має значення і інтерес для інших народів, у XIX і особливо в XX ст. Звичайно, до цього часу в Америці була писемна література, але вона була, грубо кажучи, для внутрішнього вжитку – це здебільшого протестантська релігійна проповідницька література. Були інші жанри, але вони не виходили за межі, як я вже сказала, інтересу суто місцевого, суто американського.

Америка як країна ще тоді не склалась. її формування припадає на кінець XVIII і на всю першу половину XIX ст. І саме в цей час формується література цієї країни. Треба сказати, що спільність мови, англійської мови для Сполучених Штатів і для Англії, мала як позитивні, так і негативні наслідки. Позитивним було те, що американці мали невичерпний океан літератури англійською мовою, бо англійська література в XIX ст. була однією з найбільш розвинених світових літератур зі своїми шедеврами, своїми класиками, з такими майстрами, як Шекспір, або з письменниками типу Свіфта, Дефо. І далі все ХУІІІ-ХІХ ст. – письменники доби Просвіти, блискучі романтики Байрон, Шеллі, Кітс, великі реалісти Діккенс і Теккерей, тобто вчитися, брати приклад американським письменникам було у кого. А у американських читачів, по суті, не було мовної проблеми, щоб читати художню літературу англійською. Для того щоб книжка, надрукована в Англії, з’явилася на берегах Потомаку, треба було чекати кілька тижнів, поки корабель привезе її. І так сталося, що перші американські письменники були під сильним впливом англійської літератури і досить часто вміщували події своїх творів не на американському Грунті, а в Європі. Згадаємо хоча б найвідоміші оповідання одного з найбільших американських романтиків першої половини XIX ст. Едгара По. Однак уже в ті ж часи романтизму з’являються в Америці письменники, які звертаються до проблем, тем, часу і простору свого континенту, своєї країни. Серед них треба відзначити Вашингтона Ірвінга з його сатиричною «Історією міста Нью-Йорка» і прекрасними оповіданнями, такими, як «Ріп ван Вінкль» (яке є, до речі, у нашій програмі і має там бути). Письменником, який просто підкорив серця європейських читачів, у тому числі і в тодішній Росії, був Фенімор Купер. Тематика його романів різноманітна: це і морські романи, і так звані індіанські романи. Велика пенталогія про Шкіряну Панчоху завоювала читачів саме тим, що давала яскравий, виразний образ маловідомого європейцям континенту. Купер розповідав про природу, про історичні події, про етнічне населення Сполучених Штатів, тобто його пенталогія давала ту інформацію, причому нову, свіжу, художню інформацію, яка і робить книгу цікавою для іноземного читача.

Надзвичайно великим письменником, на жаль, за часи свого життя не визнаним за межами Америки, був Г. Мелвілл з його грандіозним, мабуть, найбільшим американським романом XIX ст. «Мобі Діком». «Мобі Дік» і філософський, і притчеподібний, і фантастичний, і авантюрний, і психологічний, і науковий роман, який аналізувати, вивчати, досліджувати – просто насолода, так багато там розмаїтого матеріалу.

У першій половині XIX ст. працював і Натаніель Готорн – автор прекрасного суто американського історичного й психологічного роману «Червона літера». Однак все ж таки, незважаючи на те, що і Фенімор Купер, Едгар По стали відомими в Європі (творчістю Едгара По захоплювалися французькі символісти, Бодлер написав про нього чудову статтю), американським письменником, який зробив національну літературу дуже вагомою у свідомості читачів, був Марк Твен. Його геніальні повісті про Тома Сойєра і Гекльберрі Фінна – суто американський матеріал, суто американські типи і характери, суто американські проблеми і, що дуже цікаво, американська мова. Марк Твен широко вживає вже не класичну англійську мову у своїх творах, а дає простір і національним варіантам англійської мови – це його величезна заслуга. Крім того, він розкрив читачам своєрідність американського гумору, яким пронизані його смішні оповідання, його сатиричні твори. І всі якості, які були властиві молодому американському фольклору, відбилися в творчості Марка Твена.

У XX ст. Сполучені Штати починають грати важливу роль на світовій арені, незважаючи на ті катаклізми, які випали на їх долю, зокрема велику кризу 29-33-го років. З молодої країни, що бурхливо крокує шляхом індустріального, економічного прогресу, Сполучені Штати стають провідною країною світу за своєю економічною та політичною вагомістю, дають власний, сильний імпульс розвитку й культурних феноменів.

Був такий час, коли більшість талановитих людей, митців, художників Сполучених Штатів прагнули поїхати до Європи, там набратися уму-розуму. Згадаймо хоча б всім добре відомого американського письменника Ернеста Гемінгвея. Він починав у Європі, вчився в Парижі. Герої його творів – американці, які живуть за межами Сполучених Штатів. Це може бути Франція, Іспанія, Африка. Але оця тенденція шукати натхнення, наснаги в Європі напередодні Другої світової війни і в повоєнний час змінюється. В 30-ті роки Сполучені Штати самі приймають велику кількість письменників з Європи, які тікали з своїх країн, побоюючись переслідувань, загибелі від рук гітлерівців. Це, мабуть, теж дає поштовх подальшому розвитку всіх галузей американського мистецтва. Це і кіно – сценаристи були досить часто європейські митці. Це і драматургія – в Америці працювали відомі драматурги, наприклад, кілька років там жив Б. Брехт. Це велика проза – Томас Манн і його брат Генріх Манн теж були в Америці. Німецькі експресіоністи, сюрреалісти, і не тільки німецькі, прибули до Сполучених Штатів і запліднювали своїми ідеями, своїми знахідками національне образотворче мистецтво.

Та, звичайно, і власні сили були вже достатні для того, щоб створити нову, вже суто американську літературу, яка не наслідувала, не намагалась рухатись у річище якихось чужих тенденцій, а створювала своє. Треба сказати, що, починаючи із зламу століть, з’являються письменники, які мали великий резонанс у всьому світі і лишаються й досі цікавими як митці (а це далеко не завжди буває з популярними авторами в нашому столітті, коли їхня гучна слава дуже швидко вщухає, вони забуваються публікою). Тут у першу чергу треба назвати Джека Лондона з його типом героя, який має свій подекуди романтичний, рицарський кодекс, додержується його. Причому діє цей персонаж в екстремальних умовах, де випробуються його сила, мужність, порядність і таке інше. Я чула не один раз від школярів, студентів, що їх улюблений письменник – це саме Джек Лондон. їм дуже подобаються його герої. Вони викликають у молодих читачів бажання наслідувати їх.

Знаходить і зараз своїх читачів Теодор Драйзер, якого я особисто не дуже люблю як письменника. Типова для нього форма побудови роману як біографії, як історії життя має багатьох прихильників, особливо серед читачів, що полюбляють отаку оповідну біографічну романну літературу, натуралістичне відтворення життя в його власних формах, люблять і фільми такого типу, яких мало цікавлять якісь художні експерименти, тим більш експерименти складні і мало зрозумілі. Вони в Драйзері знаходять цікаві, повчальні для себе моменти. До речі, повчальність Драйзера, його вміння відбити тенденції нашого часу іноді дуже добре перегукуються з тим, що відбувається і у нас. Його новобагатії, такі, як Френк Каупервуд, мають, я б сказала, своїх послідувачів чи своїх молодших братів і в нашому суспільстві.

20-ті роки минулого століття – це такі могутні художники, як Е.Гемінгвей, У.Фолкнер, Ф.С.Фіцжеральд. їхня творчість, особливо перших двох, мала гучний розголос у всьому світі. Вони були відзначені Нобелівською премією за літературу. Вивчення прози цих письменників здається необхідним для кожної освіченої людини. Звичайно, аналіз творів Фолкнера становить для школяра значні труднощі, але вивчати його необхідно, так само, як Джойса або Кафку, для того щоб зробити хоча б перші кроки до осягнення всієї складності модерної художньої літератури. Треба зразу ж зауважити, що читати Фолкнера значно простіше, ніж, наприклад, «Улісса» Джойса.

Великий масив американської літератури становлять книжки повоєнного покоління митців, які брали безпосередню участь у Другій світовій війні. Імена Дж. Селінджера, Нормана Мейлера, Джеймса Джонса, Джозефа Хеллера, Вільяма Стайрона та інших широко відомі. І хоча не всі вони входять у програму нашої школи, уявлення про американський образ Другої світової війни, такий відмінний від нашого, вчитель-зарубіжник має своїм учням дати. Названі письменники зробили свій вагомий внесок і в художню своєрідність осмислення американського життя більшої половини XX ст. Постаті молодих американців у Дж. Селінджера або Н.Мейлера, проблеми молодіжного бунту, як і спосіб розповіді про це, свідчать про своєрідність і зрілість модерної літератури США, є певними художніми відкриттями.

Звичайно, треба було б нагадати і про здобутки американської поезії та драматургії; імена О’Ніла, Тенесі Вільяма, Сільвії Платд Нормана Мейлера, Роберта Пенн Уоррена, Алана Гінзберга, Роберта Лоуелла, Деніз Левертов та інші необхідні для повноти панорами літератури Сполучених Штатів, але вивченням їх творчості мають займатися студенти-філологи.

Зараз я згадала, що не назвала одного з моїх улюблених американських письменників Торнтона Уайльдера – письменника-психолога, філософа, історика, блискучого стиліста. Чим більше замислюєшся, що нас цікавить, тим більше творів і імен їхніх авторів спадає на думку. Але, як казав ще колись Козьма Прутков, «Никто необъятное объять не может».

Далі починається дуже багата, розмаїта американська література. З’являються десятки імен, особливо в останні десятиліття. Тут я б хотіла поставити одне проблемне питання. Американська література, як і кожна література світу, знаходиться в русі. Коли вона стає об’єктом вивчення у навчальних закладах, варто подумати, чи ми даємо нарисового характеру картину розвитку літератури сьогодні і зараз, чи ми вивчаємо історію літератури. Взагалі, колись в гуманітарних навчальних закладах тої ж Росії була тенденція вивчати історію літератури, тобто зупинятися на якомусь моменті і вивчати в цьому курсі тих письменників і ті твори, які вже витримали випробування часом. Ми зараз у школі, що, мені здається, не зовсім вірно, додержуємось тенденції повідомляти про найновіші твори, які з’явилися буквально щойно, в цьому десятилітті чи в минулому році, і якось відбивати їх у наших програмах. Мені здається, що тут є велика небезпека. Одне діло це модна література сьогоднішнього дня, а друге – це та література, яка залишається якщо не на віки, то на довгий час. Згадаємо такий яскравий приклад. Чехов і дуже популярний романіст, автор повістей і оповідань Потапенко писали одночасно. Потапенко мав гучну славу. Чехова критика оцінювала часто негативно, і він зовсім не вважався володарем душ. Що залишилось від Потапенка? Мені здається, що треба поставити якусь часову межу: оце письменники, які вже належать до історії літератури, які вже пройшли, хоча б частково, випробування часом, і їхні твори, далеко не всі, повинні бути відомі кожній культурній людині.

Що ж стосується сьогоднішнього дня, то треба згадати, як колись сказав про себе Маяковський: «Заходьте через сто років!» (тоді поговоримо, що від мене залишилось). Через те мені не хочеться зараз зупинятись на всьому тому, що з’явилося, існує в американській літературі. Це море, це океан, це тисячі назв.

У чому полягає важливість вивчення американської літератури в школі?

Вивчення американської літератури в школі, мені здається, не має якихось принципових особливостей, порівняно з вивченням інших всесвітньо відомих літератур. Звичайно, кожна національна література (це може бути література зовсім маленького народу) пишається своїми здобутками і іноді може породити дуже великих письменників. Але є все ж таки століттями перевірені читацьким інтересом європейські літератури, такі, як французька, англійська, німецька. Менше ми вивчаємо італійську, іспанську, хоча це теж великі літератури. Все це стосується також американської літератури.

Звичайно, в наш час англійська мова стала домінуючою у світі, і жодна світова мова не може з нею конкурувати, бо це мова науки, техніки, політики. Безумовно, додатковий інтерес до американської літератури випливає ще й з того, що дуже багато людей вивчають англійську мову. Але я б не рекомендувала (навіть при тому, що ми хочемо бути в дуже хороших стосунках з американцями, одержувати від них підтримку, вкладення капіталу тощо) створювали якийсь американоцентризм. Мені здається, що американська література має посідати своє гідне місце серед інших літератур. Не більше і не менше, але гідне. Оце я вважаю важливим.

Які проблеми постають перед вчителями в процесі вивчення творів американської літератури?

Я не думаю, що при вивченні американської літератури можуть виникати якісь особливі проблеми. Вони ті ж самі, що при вивченні будь-якої зарубіжної літератури.

У нас непогано перекладені класики американської літератури. Є майже повне видання творів Джека Лондона. Є багато перекладів оповідань і великих творів Марка Твена. У нас є чотиритомне видання Гемінгвея. Є переклади Фолкнера, Драйзера, тобто американська література, що вже вважається основоположною для культури цієї країни, у нас українською мовою непогано представлена. А як вивчати – вчителі знають. Звичайно, треба відійти від стереотипів, від того, що було характерно для радянського періоду, чи совєцького, як його переважно тепер називають, коли весь час у книгах шукали викриття американського капіталізму, імперіалізму. Потрібно звертати пильну увагу на естетичні, художні особливості творчості того чи іншого письменника, на те, як він розуміє людину взагалі, живу, суперечливу, не тільки класову людину. Це відомі речі.

Що б ви порадили вчителям, котрі разом з учнями опановують американську літературу в курсі шкільного предмета «Зарубіжна література»?

Ви знаєте, я не хочу бути іронічною, але і вчителям, і учням я б порадила: читайте американську літературу – і більше нічого. Бо ніколи не забуду, як після довгих лекцій в одному з наших обласних міст (я тоді розповідала про курс зарубіжної літератури в усіх його моментах) спитала у вчителів, про що б вони ще хотіли дізнатись від мене. І одна вже немолода вчителька сказала: «Розкажіть якийсь роман Вальтера Скотта». Я була приголомшена, але відповіла їй дуже просто: «Треба прочитати цей твір, що ж я вам буду його розповідати». От така важлива порада.

Шкільна програма за Вашою редакцією давно схвально сприйнята вчителями. Зараз розробляється проект нової програми. Що б Ви обов’язково залишили в новій програмі із американської літератури?

Від кого ні в якому разі не можна відмовитись?

Програма за моєю редакцією була створена колективом викладачів. Ми тоді виходили з одного такого дуже важливого моменту: не все можна було порекомендувати, бо не було перекладу. Зараз, коли з’явилося стільки хрестоматій, є більше матеріалу, укладачам програм значно легше. Але я обстоюю думку, що не треба перевантажувати програми. Краще розібратись у чомусь глибше, ніж переобтяжувати нескінченною кількістю імен. Вони пролітають зі свистом повз вуха, і нічого від цього не залишається. Так що прислів’я «Краще менше, та краще» лишається дуже важливим.

Крім того, між першою програмою, яку ми створили, і оцією останньою, яка пропонується, була ще одна програма. Мені здається, там був такий, я б сказала, прожектерський момент. Для вивчення пропонувались деякі твори, які не тільки учні, а й дорослі читачі, і навіть літературознавці не дуже добре розуміють. Не всі шкільні вчителі можуть розібратись, скажімо, у Джойсі. І хоча Джойс багато в чому визначив певні прийоми літературного письма XX ст., я думаю, що тут треба дуже серйозно зважити, щоб не перетворити читання на розгадку чогось незрозумілого. Якщо пропонувати твори дуже складних модерних письменників XX ст., то треба старанно вибирати саме те, що познайомить з ними, але не зробить це читання мукою. І у Джойса є більш просте, ніж, скажімо, «Поминки за Фіннеганом», які взагалі ніхто із звичайних не може зрозуміти.

І у Кафки є твори, які краще сприймаються, не такі гнітючі і важкі. Можна знайти у нього більш прозорі твори і не вивчати «Замок», а, можливо, обмежитись чи то оповіданнями, чи взяти із «Процесу» якийсь уривок.

Те саме можна сказати і про постмодерну літературу. Тут треба враховувати можливості школи, вчителів, учнів. Маю на увазі не знайти матеріал, а зрозуміти його, відчути, одержати від нього певну естетичну насолоду, усвідомити, що це нові шляхи літератури, щоб не відбити бажання пізніше до неї повернутися.

Мені колись довелось розмовляти з одним німцем, який сказав, що його улюблений письменник Томас Манн. Він говорив: «Коли я вчився в гімназії, поверхово розумів у Манна те, про що читав. Потім через кілька років до цього повернувся. І повертався вже тричі. Причому кожного разу я починаю розуміти значно більше». І я з ним згодна, бо Томас Манн – це такі глибини, в які потрібно глибоко зануритися, щоб розібратися, щоб виникло бажання повертатися до нього кілька разів. А щодо вибору, що у нього читати, то, звичайно, не «Смерть у Венеції». Проблематика знайдення свого місця в літературі, розуміння творчості і свого внеску в неї, проблематика людини, яка підкорялася певним літературним конвенціям, вважала себе майже класиком, а потім зрозуміла, що все життя промайнуло повз неї, що вона не стала тим, ким хотіла бути, – глибока і досить складна. Тому не цей твір треба вивчати у школі, а краще взяти, скажімо, «Маріо і чарівник». Прекрасний твір. Добре написаний, дуже маннівський і одночасно з такою чіткою ідеєю: що таке тоталітарна влада, як вона може спотворити народ, який може мати на нього вплив, як від неї можна звільнитися і таке інше. Або прекрасний, психологічно дуже тонкий його твір «Пан і його пес», який зрозуміє кожен учень.

Для школи треба зробити дуже точний відбір того, що найнеобхідніше, найосновніше, що треба дійсно знати. З американської літератури: Марк Твен – так, Мелвілл – безумовно, Едгар По – обов’язково, Джек Лондон, Гемінгвей – необхідно. І так далі. Перед сьогоднішнім учнем, коли він стане більш-менш дорослою людиною, ціле життя. ! якщо він не заплутається у сітці Інтернету, а буде читати художню літературу, то він має робити свої висновки, вкладати свій маленький внесок в те, що потім називається посмертною чи прижиттєвою славою того чи іншого письменника.

Світ і наука постійно змінюються, розвиваються. Чи могли б Ви накреслити деякі сучасні підходи до вивчення американської літератури, про які необхідно знати вчителям? І де про це вони можуть прочитати?

Літературознавство в XX ст. змінилося так само глибоко і різнобічно, як і всі науки. Звичайно, по-своєму, бо це не точна наука. Літературознавство й критика несуть у собі ознаки мистецтва: емоційність, суб’єктивність і багато такого, чого нема в математиці чи фізиці. Однак треба сказати, що ті напрями в літературній науці, які в XX ст. заявляли про себе дуже гучно, домінували певний час, потім якось сходили з кону. Тому в цьому плані, мабуть, кожному вчителю, кожному, хто займається літературою, треба не сліпо триматися якоїсь однієї форми дослідження, аналізу, розгляду, розбору, називайте як хочете, художнього твору, а гнучко вживати розмаїті підходи. Це і пильне читання (американська назва теорії уважного читання). Це і використання при аналізі певних філософських концепцій (літературний твір може бути доказом правильності чи неправильності цих концепцій). Це може бути традиційний аналіз – аналізується час, простір, основні конфлікти, образи. Але в жодному разі це не повинен бути переказ змісту. Це не повинен бути суто соціологічний аналіз, як це було колись. Хоча взагалі відмовитись від цього неможливо. Кожний письменник живе в якомусь часі, в якійсь країні, в якихось соціальних і політичних умовах, і обов’язково в безпосередній чи опосередкований спосіб це відбивається на його світогляді, на його світосприйнятті, а значить, і на його творчості. Соціальний підхід можливий, але він один з багатьох і ні в якому разі не може бути на чільному місці.

Мені здається, дуже важливим є також прискіпливий формальний аналіз. Як це зроблено? В який спосіб? І цей аналіз може підвести нас до розуміння надзвичайно важливої проблеми. Про людське життя, про кохання, про розлуку і зустрічі, про зраду і вірність і про все інше можна прочитати в масовій літературі в усіх цих жіночих романах. При цьому це літературою не буде. Це буде розважальною белетристикою для невдоволених нашим сучасним життям людей, які хочуть читати якісь легкі, красиві казки, що допомагають якось виключитися з важких дум. А з другого боку, ці самі проблеми можуть бути розкриті з потрясаючою емоційною та естетичною силою у великій літературі. Тоді видно, що вони вічні, високі, що про них можна розповідати глибоко, прекрасно. І тоді це істинна література, це художня творчість, це мистецтво, яке ну ні в який спосіб не можна порівняти з масовою белетристикою.

Вміння аналізувати текст, вміння побачити його красу допоможе учням пізніше у книжковому морі, в якому вони будуть борсатися, якщо захочуть читати. Я підкреслюю: якщо захочуть, це зовсім не обов’язково, в наш час це не аксіома. Бо вони можуть знайти інші способи заспокоєння своєї інтелектуальної жаги і своєї жаги прекрасного. Але якщо вони захочуть читати, то матимуть можливість розібратися у тому, що є мистецтвом, а що є кітчем.

Що б Ви побажали нашим читачам, котрі вступають у нову епоху, в нове тисячоліття?

Я вважаю, що Україна, українські освітяни в більшості своїй додержуються цілком слушного, позитивного і перспективного переконання, а саме: для того, щоб наша країна стояла на рівні найбільш розвинених країн, а, я б сказала, в царині культури навіть перевершувала їх, треба вивчати світову літературу. Я дуже рада, що і Міністерство освіти, і ті люди, від яких це залежить, цю думку підтримують. Бо дуже легко іноді владним своїм рішенням відмінити, наприклад, вивчення зарубіжної літератури, сконцентруватись тільки на національній. До речі, досить часто в цьому плані наводять приклади: от шведи, фінни, чи, може, американці не вивчають світову літературу. Ну і хай їм грець. Вони не вивчають, бо вони надто самовпевнені, надто переконані в тому, що вони вище, краще, розумніше за інших. Мені довелось нещодавно пережити такий маленький культурний шок. Розповідаючи в німецькому університеті про певні справи, я сказала: «Ці молоді растіньяки хотіли зробити кар’єру в столиці». Це я розповідала про письменників початку 20-х років, які приїхали до Москви з України. І раптом завідувачка філологічної кафедри питає мене: «Кіра, а що це таке «растіньяк»?» І от я не хочу, щоб наші люди були такими ж невігласами, як деякі представники так званих висококультурних народів, бо вони не знають культури світу.

У нас є курс світової культури. Я сама читаю такий курс в університеті і знаю, як зацікавлені ним студенти перших курсів. Є у нас курс зарубіжної літератури. Не треба тільки, щоб цей курс був переобтяжений іменами і творами. Він має дати основне, щоб люди орієнтувалися в книжковому морі, щоб вони знали, хто такий Дон Кіхот, хто такий Гамлет, хто такий Том Сойєр або хто такий, скажімо, Фредерік Генрі з роману Гемінгвея. Щоб вони полюбили прекрасні витвори людського розуму і серця, які збагачують людський рід думкою і почуттями, красою і силою.

Я дуже рада і дуже просила б додержуватись цього принципу і надалі. Щоб не прийшов якийсь молодий реформатор і не перекреслив те, що зроблено зусиллями вчителів і багатьох вузівських викладачів, теоретиків тощо. А для того, щоб усі ці програми, наші настанови діяли, треба, повторюю, читати книжки.

Як Ви вважаєте, якою буде роль книги в третьому тисячолітті?

Я переконана, що ера Гутенберга не закінчилася, бо комп’ютер, який би чудовий великий екран у нього не був, як би він не миготів кольорами, впливав чи не впливав на наш зір, ніколи не зможе замінити книгу.

Книга – щось велике і, як це не дивно, при всій своїй величі, щось глибоко інтимне, чого у цьому механічному апараті ми не відчуваємо. Книга робить нас не тільки інформаційно багатшими, а й талановитішими. Читаючи книгу, ми бачимо світ в образах. Діє наша культурна, образна, емоційна пам’ять. Книга робить нас освіченішими, більш тонкими, глибокими й складними в плані всеохопного сприйняття нашого життя і світу.

Я хочу підкреслити, що весь час, скільки живу на світі, займалась не тільки зарубіжною літературою, завжди цікавилась вітчизняною, чи то українською, чи то російською, бо вона теж була вітчизняною для мене. І я повинна сказати, що читати треба все, не тільки зарубіжну літературу.

Сама читаю кожного дня і дуже багато. Думаю, що це мене тримає на поверхні життя. Якщо читаєш, думка, мозок працює, і ти нічого не забуваєш. Читання – ще один метод підтримувати себе в певній інтелектуальній формі. Іноді дуже хочеться шити, гаптувати, малювати, вирощувати квіти, займатися приємними жіночими справами – не виходить. Колись був час – тепер нема. І не тому, що час став швидким – праці стало більше.

Дякуємо Вам, шановна Кіро Олександрівно, за цікаві думки, поради. Бажаємо міцного здоров’я, творчого довголіття, наснаги, успіхів у подальшій науковій роботі.

Інтерв’ю брала О. Черниш

 

Надруковано: Всесвітня література та культура. – 2001. – № 2. – С. 2-5. 

Державний стандарт базової середньої освіти. Проєкт (2019). Громадське обговорення. Спецвипуск журналу «Зарубіжна література в школах України» (№ 6, 2019) 

Важливі події

Новини

Тисяча журавлів. Copyright © 2018
Створення сайтів - студія «ВЕБ-СТОЛИЦЯ»